Артуро Перес-Реверте: Фламандська дошка

Хулія вийшла з ванної кімнати, загорнувшись у купальний халат, з мокрого волосся на плечі стікали краплі води; вона запалила п’яту за ранок сигарету й тут-таки, перед картиною, почала вдягатися: туфлі на низьких підборах, коричнева плісирована спідниця, шкіряна куртка. Потім обдарувала задоволеним поглядом свій відбиток у венеціанському люстрі й, знову обернувшись до двох суворих шахістів, визивно підморгнула їм, але ті не завважили цього, їхні обличчя залишалися напруженими. Хто вбив лицаря. Ця фраза, наче йшлося про розв’язання якоїсь загадки, крутилася в голові Хулїі, поки та вкладала до сумки довідку про картину та знімки, і потім, коли, ввімкнувши охоронну сигналізацію, вона двічі прокрутила ключ у замковій щілині. Quis necavit equitem. Хай там що, але ця фраза повинна була мати якийсь сенс. Спускаючись сходами, поки її пальці ковзали по оббитих латунню перилах, Хулія пошепки повторювала ці три слова. Картина та прихований напис насправді заінтригували її, але справа була не лише в цьому. Хулію охопив якийсь дивний страх, і це її бентежило. Такий самий страх вона відчувала в дитинстві, коли, дійшовши до краю сходів, збирала всю свою мужність, щоб зазирнути в морок горища власного дому.

— Ось де краса, еге ж? Справжнісіньке кватроченто [2] П'ятнадцяте століття, тобто період розквіту італійського Відродження. .

Репліка Менчу Роч стосувалася не однієї з виставлених у галереї, що носила її ім’я, картин. Її світлі, надто сильно підмальовані очі дивилися на широкі плечі Макса, котрий, стоячи біля шинквасу, розмовляв з кимось із знайомих. Макс мав метр вісімдесят п’ять зросту, спину плавця під добре скроєним піджаком та довге заплетене в косичку й перехоплене темною шовковою стрічкою волосся, його рухи були повільними та м’якими. Перш, ніж торкнутися губами запітнілих вінців келиха з мартіні, Менчу оцінююче глянула на нього з хазяйською втіхою. Макс був її останнім коханцем.

— Справжнісіньке кватроченто, — повторила вона, смакуючи водночас слова та напій. — Він схожий на ці чудові італійські бронзові статуї, еге ж?

Хулія знехотя погодилася. Вони були давніми приятельками, але її і досі дивувала та легкість, з якою Менчу перекручувала все, що бодай якось стосувалося мистецтва.

— Будь-яка з тих бронзових статуй — я маю на увазі оригінали — стала б тобі дешевше.

Менчу цинічно посміхнулася.

— Дешевше, ніж Макс?.. Авжеж, можеш не сумніватися, — картинно зітхнула вона, надкусивши видобуту з мартіні маслину. — Принаймні Мікеланджело ліпив їх голими. Йому не доводилось одягати їх за допомогою кредиток «Амерікен експрес».

— Ніхто не змушує тебе сплачувати його рахунки.

— У тому-то й заковика, голубонько, — галерейниця удавано покірливо змигнула, — що мене ніхто не змушує. Ще б пак.

Вона допила мартіні, навмисне й дещо визивно відставивши мізинець. Менчу, якій було вже за сорок, ба навіть ближче до п’ятдесяти, бачила секс в усьому, він ввижався їй скрізь і всюди, в тому числі й у найтонших нюансах мистецьких творів. Можливо, саме тому вона ставилася до мужчин з тією ж хижацькою розважливістю, з якою оцінювала шанси якоїсь картини. З-поміж своїх знайомих власниця галереї Роч мала славу жінки, котра ніколи не мине нагоди заволодіти картиною, мужчиною чи дозою кокаїну, що викликали її інтерес. Її ще можна було вважати привабливою, хоча важко було не помічати того, що Сесар убивчо називав естетичними анахронізмами. Менчу не наважувалася старіти ще й тому, що їй цього зовсім не хотілося. Можливо, навіть кидаючи виклик собі самій, вона опиралася, вдаючись до навмисної вульгарності в усьому, чого б це не стосувалося — макіяжу, вбрання, коханців. Утім, вважаючи всіх торговців мистецькими творами та антикварів усього лише кваліфікованими лахмітниками, Менчу зазвичай підкреслювала власну безкультурність (що не відповідало дійсності), свідомо переплутувала час та місце своїх зустрічей і відверто знущалася з того кола більш-менш вибраних осіб, в якому минало її професійне життя. Вона хизувалася всім цим з такою ж природністю, з якою запевняла, буцімто найсильніший оргазм у своєму житті спізнала, коли мастурбувала перед надрукованою в якомусь каталозі під якимось номером репродукцією «Давида» роботи Донателло; Сесар з властивою йому вишуканою, майже жіночою жорстокістю назвав цей епізод єдиним за все життя Менчу Роч виявом справді доброго смаку.

— Що робитимемо з ван Гюйсом? — запитала Хулія.