Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

— Якщо захочеш побачити картину, приходь, — кинула ніби ненароком, ввімкнувши запалювання. — Завтра, надвечір. І дякую за все.

«З нього цього вистачить». У дзеркальці вона побачила його, замисленого та збентеженого, зі здійнятою у прощальному жесті рукою, побачила університетське містечко, цегляну будівлю факультету. Подумки вона посміхнулася, проскочивши світлофор на червоне світло. «Ти заковтнеш наживку, професоре, — подумала вона. — Не знаю чому, але хтось десь вирішив зле пожартувати. І ти скажеш мені, хто він, не була б я Хулією».

У попільничці на столику, до якого можна було дотягтися рукою, було повно недопалків. Лежачи на дивані, Хулія допізна читала при світлі нічничка. Поступово історія картини, художник та його персонажі оживали перед нею, робилися дедалі виразнішими. Її розбирала цікавість, вона читала жадібно, напружено, намагаючись не пропустити жодної подробиці, яка могла б розкрити таємницю цієї загадкової шахової партії, що розігрувалася на мольберті біля її дивана в напівтемряві студії:

«… Позбувшись у 1453 році васальної залежності від Франції, герцоги Остенбурзькі намагалися втримати хистку рівновагу, маневруючи між Францією, Німеччиною та Бургундією. Політика Остенбурга викликала підозри короля Франції Карла VII, який боявся, що герцогство поглине Бургундія, яка швидко розвивалася й прагнула утворити незалежне королівство. В цьому вирі палацових інтриг, політичних союзів і таємних угод занепокоєння Франції зросли через укладений у 1464році шлюб між сином та спадкоємцем герцога Вільгельма Остенбурзького Фердинандом та Беатрісою Бургундською, небогою Філіппа Доброго та кузиною майбутнього герцога Бургундії Карла Сміливого.

Таким чином у ті вирішальні для майбутнього Європи роки при остенбурзькому дворі зітнулися дві непримиренні партії: бургундська, прихильна до інтеграції з сусіднім герцогством, і французька, яка виступала за возз’єднання з Францією. Протистояння цих двох сил позначало смутні роки правління Фердинанда Остенбурзького аж до його смерті, що настала в 1474 році…»

Хулія поклала теку на підлогу й сіла на дивані, обхопивши руками коліна. Стояла цілковита тиша. Якийсь час дівчина просиділа так, незрушно, тоді підвелася й підійшла до картини. Quis Necavit Equitem. Не торкаючись поверхні картини, провела пальцем по тому місцю, де був напис, прихований ван Гюйсом під кількома шарами зеленої фарби, якою художник намалював скатертину, що вкривала стіл. Хто вбив лицаря. Завдяки одержаній від Альваро інформації ця фраза на картині при тьмяному світлі нічничка здалася Хулії зловісною. Вона якомога ближче, майже впритул нахилилася до персонажа, позначеного як RUTGIER AR. PREUX: хоч би хто він був, Роже Араський чи хтось інший, Хулія була певна, що напис стосується його. Поза сумнівом, тут крилася якась загадка, однак вона не могла збагнути, яку роль в усьому цьому відігравали шахи. Відігравали. А раптом тут насправді йдеться лише про гру?

Хулія відчула роздратування — як тоді, коли їй доводилося за допомогою скальпеля видаляти непіддатливий лак, — і, схрестивши руки на потилиці, заплющила очі. А коли їх розплющила, то знову побачила перед собою невідомого лицаря, котрий похмуро й зосереджено дивився на шахівницю. «А він симпатичний, — подумала Хулія, — поза сумнівом, він був привабливим». Лицар мав благородну, сповнену достоїнства зовнішність, і художник вдало підкреслив це за допомогою кольорів, що відтіняли його фігуру. Окрім того, голова лицаря знаходилася на перетині ліній, відомому в живописі як золотий переріз: цей закон композиції, що давав змогу збалансувати зображені на картині постаті, як взірець класичного мистецтва художники використовували ще з часів Вітрувія…

Це відкриття вразило Хулію. За правилами живопису, якби ван Гюйс хотів підкреслити на картині особу герцога Фердинанда Оренбурзького — а саме йому з огляду на становище належала така честь, — він мав би зобразити його на місці золотого перерізу, а не в лівій частині композиції. Це ж стосувалося й Беатріси Бургундської, яку художник помістив праворуч біля вікна, та ще й на задньому плані. Відтак головним персонажем « Шахової партії» були не герцог і не герцогиня, ним був RUTGIER AR. PREUX, можливо, Роже Араський. Але Роже Араський на той час уже помер.

Не спускаючи з картини очей, дивлячись на неї через плече, начеб, якби повернути голову, хтось із персонажів міг поворухнутися, Хулія підійшла до полиць, на яких громадилися стоси книг. «Клятий Пітер ван Гюйс, — ледь не вголос проказала вона, — понавигадував загадок, які через п’ятсот років не дають спати!» Взявши присвячений фламандському живопису том «Історії мистецтва» Ампаро Ібаньєс, Хулія знову вмостилася на дивані з книгою на колінах. «Ван Гюйс, Пітер. Брюгге, 1415 — Гент, 1481»… І запалила чергову сигарету.