Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

Все суще — шахівниця з ночей і днів, на якій Доля грає людьми, наче фігурами.

Хулія пробурмотіла цю фразу подумки, дивлячись на Сесара та Муньйоса. Все було гаразд, отже можна було розпочинати. Слухайте, слухайте, слухайте! Конус жовтавого світла, що йшло від англійської лампи, вихоплював обох персонажів. Антиквар трохи схилив голову й закурив сигарету саме тоді, коли Хулія відвела від губ свою. Ніби то був сигнал до початку розмови, Муньйос повільно хитнув головою, хоча ніхто ще не зронив ані слова. Потім він мовив:

— Сподіваюсь, Сесаре, у вас знайдеться шахівниця.

«Не надто блискуче, — подумки визнала дівчина. — Ба, навіть недоречно. Вигадливий сценарист, безперечно, вклав би в уста Муньйоса кращу репліку, однак, — розчаровано сказала вона собі, — автор цієї трагікомедії, зрештою, такий самий нездара, як і створений ним світ. Не можна вимагати, щоб фарс переважив у талановитості, тупоумстві чи розпутності власного автора».

— Не думаю, що нам знадобиться шахівниця, — відповів Сесар, і це трохи покращило діалог. Завдяки не словам, які також не були якимись особливими, а вдалому тону, який використав антиквар, надавши фразі певного відтінку прикрості; це було дуже схоже на нього, ніби все, що відбувалося довкруг, він спостерігав, сказати б, здаля, сидячи на залізній, пофарбованій у білий колір садовій лаві з келихом дуже сухого мартіні в руці.

Сесар був таким самим витонченим у своїх декадентських позах, як і, мабуть, у своєму гомосексуалізмі чи у своїй розпутності, і Хулія, котра любила його також і за це, змогла належним чином оцінити його поведінку в цій ситуації — точну, безпомильну й таку бездоганну в усіх своїх виявах, що вона, спершись на бильце дивана, в захваті дивилася на антиквара крізь кільця сигаретного диму. Бо найбільш захопливим було те, що цей чоловік обманював її впродовж двадцяти років. А проте, якщо бути справедливою до кінця, винуватцем цього обману був, зрештою, не він, а вона сама. В Сесарі ніщо не змінилося: усвідомлювала це Хулія чи ні, але він завжди був — мусив бути — самим собою. І ось він стояв тут, спокійно курив сигарету, і — вона чітко це розуміла — його зовсім не мучили докори сумління, він не відчував навіть занепокоєння через те, що скоїв. Він позував — такий же чемний та самовпевнений, як і тоді, коли Хулія слухала з його вуст чарівні історії про закоханих та воїнів. Ніби от-от збирався заговорити про довготелесого Джона Сілвера, Венді, Лагардера чи сера Кеннета, лицаря Леопарда, і це анітрохи не здивувало б дівчину. Однак це він залишив Альваро під душем, це він устромив Менчу між ніг пляшку джину… Хулія повільно вдихнула сигаретний дим і примружила очі, смакуючи власну гіркоту. «Якщо він такий самий, як завжди, — подумала вона, — а вочевидь так воно і є, виходить, змінилась я. Тому цього вечора я його бачу інакше, іншими очима: бачу негідника, блазня та вбивцю. А проте залишаюся сидіти тут, зачарована, і знову чекаю його слів. За кілька секунд, замість якоїсь пригоди в Карибському морі, він розповість, буцімто все це вчинив заради мене чи щось у такому дусі. І я, як завжди, слухатиму його ще й тому, що ця оповідь переважить будь-яку іншу історію Сесара. Переважить уявою та жахом».

Вона прибрала руку з бильця дивана й нахилилася вперед, трохи розтуливши рота: зосереджена на тому, що відбувалося в неї перед очима, Хулія не хотіла пропустити найменшої подробиці. І цей її рух, здавалося, став сигналом для продовження діалогу. Муньйос — руки в кишенях плаща, голова схилена набік — дивився на Сесара.

— Розвійте один мій сумнів, — мовив він. — Після того, як чорний слон з’їдає білого пішака на а6, білі вирішують зробити хід королем з 64 на е5, відкриваючи можливість шаху чорному королю з боку білого ферзя… Як тепер мають зіграти чорні?

В очах антиквара з’явився блиск, вони пожвавішали, мовби посміхалися, попри те що його обличчя зберігало незворушний вигляд.

— Не знаю, — повагавшись якусь мить, озвався він. — Це ви у нас гросмейстер, дорогенький. Ви повинні знати.

Муньйос зробив непевний жест, ніби відкидав титул гросмейстера, яким уперше удостоїв його Сесар.

— А проте, — повільно проказав він, розтягуючи слова, — я волів би знати вашу особисту думку.

Посмішка, яка досі, здавалось, обмежувалася очима антиквара, заграла і на його губах.

— У такому разі я прикрив би чорного короля, пересунувши слона на с4… — Він чемно глянув на шахіста. — Як по-вашому, це вдалий хід?