Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

А проте Сесар і далі дивився на Муньйоса. В цей дивний вечір, у цьому приглушеному, спрямованому на стос книжок світлі англійської лампи під пергаментним абажуром, що відкидало тіні на оточуючі предмети, очі антиквара майже не дивилися на дівчину. Не тому, що уникали її погляду, бо, зустрівшись бодай на мить з її очима, він дивився на неї прямо й відверто, мовби між ними не існувало жодних секретів. Здавалося, щойно Муньйос скаже те, що має сказати, і піде, — він, Сесар, готовий буде дати чітку, переконливу, логічну й остаточну відповідь на все, що залишалося нез’ясованим між ним та Хулією. Можливо, це буде розлога відповідь на всі запитання, які виникали в Хулії протягом усього життя. Однак було вже запізно, і це вперше Хулія не мала бажання слухати. Її цікавість була задоволена біля «Тріумфу смерті» Брейгеля-старшого. Тепер їй уже не був потрібен ніхто, навіть він. Усе це сталося ще до того, як Муньйос розкрив старий том шахового альманаху й показав на одну з фотографій, тож не мало жодного відношення до її появи цього вечора в домі Сесара. Нею рухала суто формальна цікавість. Естетична, як зазначив би сам Сесар. Вона мусила бути тут — водночас героїня та хор, актриса й глядачка найзахоплюючої класичної трагедії (бо всі були тут: Едіп, Орест, Медея та інші давні друзі), якої доти ніхто й ніколи не грав перед нею. Зрештою це була вистава на їїчесть.

Усе це здавалося таким нереальним, що Хулія, закуривши сигарету, вмостилася на дивані: нога за ногу, одна рука на бильці. Перед нею стояли двоє чоловіків, і сцена ця нагадувала сцену на зниклій фламандській дошці. Муньйос стояв ліворуч на краєчку старовинного пакистанського [35] Тут неточність автора, оскільки Пакистан як незалежна держава був утворений 1947 року; доти відповідні території входили до складу британських володінь на території п-ова Індостан і назва «Пакистан» до них не вживалася (заувага дивссадача). килима; плин часу, позбавивши його колишньої яскравості, лише підкреслив красу червоно-вохряних барв. Шахіст — «тепер вони обидва можуть називатися так», — подумала дівчина з якоюсь дивною полегкістю, — так і не зняв плаща й, схиливши трохи голову набік, дивився на антиквара з тим виразом особливої гідності такого собі Шерлока Холмса, якого надавав йому передусім погляд стомлених, поринулих у споглядання суперника очей. Втім, у погляді Муньйоса не було самовдоволення переможця. Не було й ворожості ані бодай підозри, цілком виправданої за таких обставин. Лише напруженість — в очах і в тому, як окреслилися жовна на його кістлявій нижній щелепі, але це, на думку Хулії, було пов’язано з тим, що тепер шахіст вивчав зовнішність суперника після того, як стільки часу приділив його способу мислення. Поза сумнівом, він зараз пригадував давні помилки, подумки відтворював ходи, оцінював різні можливості. Лице шахіста зберігало упертий і відсутній вираз гравця, котрий, завершивши за допомогою блискучих маневрів партію, прагне лише одного: зрозуміти, як це, чорт забирай, суперник спромігся «з’їсти» у нього незначущого пішака, забутого на якійсь другорядній клітині.

Сесар стояв праворуч; посрібленим волоссям та шовковим халатом він нагадував елегантного персонажа якоїсь комедії початку століття: спокійний, сповнений гідності й упевнений у собі і в тому, що килим, на якому стоїть його співрозмовник, був виготовлений двісті років тому й належить йому. Хулія бачила, як він засунув руку до кишені, дістав пачку сигарет із позолоченим фільтром і вставив одну з них у мундштук зі слонової кістки. Ця сцена була надто надзвичайною, щоб не відкластися в пам’яті: тло, що становили потемнілі від часу й побляклі старожитності, та стеля із зображеннями витончених класичних образів, і старий елегантний денді, котрий виглядав якось двозначно, та худий, недбало вбраний чоловік у зім’ятому плащі — віч-на-віч, мовчки спостерігаючи один за одним, мовби в чеканні, що хтось, можливо суфлер, котрий сховався в якійсь старовинній меблі, подасть першу репліку, щоб розпочати останній акт. Відтоді, як Хулія завважила знайомі риси в обличчі юнака, котрий дивився в об’єктив фотоапарата з усією серйозністю своїх п’ятнадцяти чи шістнадцяти років, вона передбачала, що ця частина вистави виглядатиме більш-менш таким чином. Це було подібним до цікавого відчуття, що зветься déjà vu [36] Дежавю, букв, уже бачене (фр.). . Вона вже знала, яким буде фінал, де бракувало хіба що мажордома в смугастій камізельці, який би сповістив, що вечерю подано, аби все перейшло межі гротеску. Вона подивилася на двох своїх улюблених персонажів і піднесла до губ сигарету, намагаючись щось пригадати. «А в Сесара дуже зручний диван, — майнула думка, — на ньому так добре сидіти знічев’я; в жодному амфітеатрі не знайшлося б такого комфортного крісла». Так. Спогад повернувся — цього разу без жодних зусиль — і був зовсім недавнім. Вона вже встигла кинути погляд на цей сценарій. Це сталося лише кілька годин тому, в залі номер дванадцять музею Прадо. Картина Брейгеля, гуркіт литавр, на тлі якого нищівне дихання неминучого на своєму шляху змітає з лиця землі геть усе, аж до останньої травинки, перетворюючись на один суцільний гігантський вир, на гучний регіт якогось п’яного бога, що вивергає свою олімпійську блювоту ген за почорнілими пагорбами, димуючими руїнами та відблисками пожеж. Інший фламандець — Пітер ван Гюйс, старий майстер, що жив при Остенбурзькому дворі, теж пояснив це: на свій манір, можливо, більш тонко та вишукано, більш герметично та завуальовано, ніж брутальний Брейгель, але з тим самим наміром; зрештою, всі картини є картинами однієї картини, як і всі дзеркала є відбитками одного відбитку, а всі смерті — смертями однієї Смерті: