Юрій Сорока - Куля для вовкулаки

Бій тривав близько десяти хвилин, а натовп шаленів від збудження. І поволі настрої в ньому почали перехилятись на бік Паливоди. На превеликий жаль, Обух не був знайомий з азами фехтування карабелою так, як був знайомий з цим питанням Семен. Поза всяким сумнівом, козарлюга пройшов десятки битв, багаторазово бився смертним боєм і досягав перемоги.

Але робив це завдяки фізичній силі, не вмінню.

Тож дуже швидко зрозумів, що пиху з нього ось-ось буде збито. І від того лютував ще більше. І не дамаська шабля, яку поставив на кін і мав утратити, була предметом його люті. Лише авторитет безкомпромісного рубаки, що його мав досі у братчиків. Це дорожче за шаблю. А Семен, оцінюючи всі фізичні можливості супротивника перед бійкою, ще тоді резюмував – надто важка щелепа й низьке чоло не йдуть тому на користь. Такі риси обличчя є свідоцтвом повільної вдачі. А швидкість для фехтувальника куди важливіша, ніж сила рук і широкі груди. Під час чергового випаду він вибив шаблю з руки Обуха і, намагаючись бути педантичним, торкнувся його плеча самим вістрям. Миттєво спітніле плече противника було пофарбовано червоним.

– Усе, панове! – гучно залунав голос секунданта. – Маємо переможця!

Семен Паливода вклонився натовпу запорожців, які супроводжували його успіх могутнім ревінням сотні горлянок, прийняв з рук Микити каптан і піхви шаблі, після чого швидким кроком попрямував у напрямку фортечної брами. За давньою звичкою не вважав за потрібне впиватись власною славою. Перемога за ним, і все позаду. Далі будуть інші бойовища і, цілком ймовірно, перемоги. Все, що потрібно зробити зараз – ефектно покинути місце турніру, залишивши Микиті виконувати його частину вистави. На нього ж чекали інші, не менш важливі справи.

Шлях Семена Паливоди лежав до будинків січової старшини, що височіли на іншому боці майдану, неподалік від церкви Святої Покрови. Він пройшов повз високий ґанок церкви. Мимоволі замилувався виглядом споруди, що займала досить важливе місце у побуті Запорізької Січі. Козаки ніколи не шкодували коштів на свою церкву. Тож тепер перед Паливодою вона простягала в небо дбайливо пофарбовані, увінчані хрестами куполи. Викладені з гладко обтесаних колод стіни теж сяяли свіжою фарбою, а дзвіницю навіть укрили позолотою. Все тут несло на собі сліди доглянутості, все було вичищено й вимито. А на квітнику перед ґанком, незважаючи на посуху, буяли зеленню й кольорами райдуги квіти. Семен уклонився панотцю, що спочивав на лаві біля дверей церкви, і продовжив свій шлях через Січ.

Фортеця, що охороняла південні кордони України, вражала своїми масштабами. Займаючи майже увесь простір оточеного плавнями острова Базавлук, вона гордовито демонструвала вежі свого оборонного периметра кораблям, які прибували сюди з різних куточків світу. Високий дубовий частокіл і глибокий рів чатували її спокій. На вежах суворі запорожці вглядались у далечінь, стерегли Січ від ворожого нападу, а всередині фортеці життя текло своїм неспішним плином. Семену завжди подобалося з’являтись тут і тепер він оглядав твердиню, у якій пройшла його молодість, із задоволенням помічаючи всі зміни, які відбулись тут останнім часом.

Попри перше поверхневе враження, Січ була чітко злагодженим військовим організмом. Деякі козаки вештались майданом, використовуючи вільний час, але на корабельнях за межами частоколу будувались чайки 15 15 Чайка – бойовий човен приблизно 20—24 метри завдовжки. Мав як вітрильну оснастку, так і можливість ходу на веслах. Містив команду, що складалася з півсотні козаків і використовувався для атак на Османську імперію і Кримське ханство. для майбутнього морського походу. Натовп його вболівальників усе ще вирував на вигоні, але на січовому майдані вже розпочались військові навчання молоді. Майданом поспішали заклопотані гінці від будинків січової старшини і в зворотному напрямку. Торговим передмістям снували торговці різного штибу, але в кузнях завзято стукотіли молотами зброярі. На пристані юрмилися моряки торгових суден, які пройшли крізь гирло Дніпра й очікували розвантаження.

Семен залишив за спиною церкву, збіг східцями з невеличкого пагорба й опинився навпроти пушкарні, перед якою несли службу озброєні мушкетами запорожці. Привітавшись, минув приземисте приміщення, що його використовували для збереження не зайнятої в обороні фортеці артилерії. За хвилину минув стовп, до якого зазвичай приковували тих, хто дозволяв собі порушувати неписані запорізькі закони. Сьогодні тут нікого не було, що не здивувало Паливоду. Запорожці завжди були лояльними до невеличких грішків, як то пиятика або лінощі, але за порушення звичаїв карали нещадно. Як перша, так і друга обставини не сприяли кількості правопорушень.