Юрій Сорока - Куля для вовкулаки

– А чому ж Свята Діва не допомогла Мареку і Кшисю? – запротестував перший з жовнірів, який розпочав розмову. Погоджуючись із ним, загуділа більшість із присутніх біля вогнища.

– Про кого ти? – не зрозумів Микита.

– Про моїх побратимів, – відгукнувся драгун. – Вони супроводжували Сенявського в ту трикляту ніч. А зранку ми знайшли все, що від них залишилось!

Семен відчув, що сон долає його, незважаючи на цікавість. Зрештою, вирішив, що з нього досить. Повернувся на бік і за мить уже хропів сном праведника.

До ранку жодних несподіванок не відбулось. Стрілки годинника показували четверту по півночі, коли Паливода з Микитою, як і було домовлено, заступили на охорону табору. Пилипенко увесь час поривався розпочати розмову, але Семен наказав йому мовчати.

– Потрібна тиша, ранком усе розповіси, – кинув коротко.

Микиті не залишилось нічого іншого, як підкоритись. Вони до самого сходу сонця вдивлялися в лісові хащі, у які полум’я багать жбурляло непевні промені світла, вслухались у нічний гомін лісу. Коли загін прокинувся й після короткого сніданку вирушив у дорогу, виявилось, що присутні не всі. Зник Міхай Березовський. Семен, за своєю звичкою занотовуючи події учорашнього дня у записник, вирішив відзначити цей факт особливо. Тут крилась таємниця. Міхай ще під час розмови з Мацейовським поривався кудись їхати. Незважаючи на ризик опинитись на самоті у лісі, про який ішла недобра слава. Мацейовський, почувши звістку про його зникнення, лише коротко вилаявся і дав команду вирушати.

Стежка, витоптана серед гущавини лісу, йшла то вгору, то вниз, робила безліч поворотів. Птаство десь під кронами велетів-дубів розпочало свій різноголосий спів, а прохолодне лісове повітря було сповнене пахощами грибів і прілого листя. Семен з Микитою їхали поряд.

– Це був лікантроп! – без вступів видихнув Микита. – Я про вбивство Сенявського.

Семен похитав головою.

– От що, голубе, розкладем усе по полицях. Чому ти так вважаєш?

– Драгуни оповідали. За наказом Сенявського у його землях усіх вовків вибито.

– Можливо, прийшли інші? – поглянув на помічника Паливода.

– Можливо. Але всі тут надто налякані. Цьому має бути причина. Адже ти не будеш сперечатись, що три десятки озброєних жовнірів не злякаються звичайних вовків? Але це ще не все.

– Щось іще?

Микита зітхнув.

– Я був там уранці.

– Де? – не зрозумів Паливода.

– Там, звідкіля ми чули виття.

– І що?

– Там не було вовчих слідів. Лише сліди людини. Або створіння у людському взутті.

– Ти впевнений?

– Як у тому, що розмовляю з тобою, ясний пане!

Семен помислив. У словах Микити був сенс. Тож настав час з’ясувати, хто ці загадкові вовкулаки, яких Пилипенко з виглядом знавця волів іменувати лікантропами.

– Добре. Розкажи мені про них. Чесно кажучи, не чув нічого, окрім назви й якихось жахливих оповідань. Не рахуючи твоїх гравюр, звичайно.

Микита замахав головою з виглядом професора, що мав розпочати доповідь на кафедрі.

– Що ж. Це вельми цікаві істоти, – розпочав він свою довгу промову. – Уперше про них згадували у своїх книжках ще грецькі автори. Потім римляни. Однак насправді глибокі дослідження розпочались у Європі усього кілька століть тому.

– Глибокі дослідження? У Європі? – Семен саркастично посміхнувся.

– Саме так! – з виглядом знавця підтвердив Микита. – І маю сказати, що мені не зрозумілий твій сарказм.

– Справді? – Паливода зітхнув. – Але він доречний. Кілька сторіч тому Європа, якщо й могла досліджувати, то хіба залишки своїх поселень, над якими царювала чума.

– І незважаючи на це, я наголошую. Вовкулаків досліджували. Існує велика кількість творів. І коли ясний пан зволить приховати свій сарказм, я зможу по пам’яті переказати зміст деяких з них.

– Я жартую, друже, – примирливо сказав Семен. – Розповідай.

– Отож, – Пилипенко відкашлявся, – лікантропи, яких дехто іменує перевертнями, або вервольфами, з’явились у той час, коли Бог створив людину. Принаймні існує думка, що вони є нащадками дітей Ліліт – першої дружини Адама, що її було вигнано з Едему. Як віщує легенда, Ліліт мала чотирьох дітей, які були віддані на виховання звірам – тигру, ведмедю, змії та вовку. На виховання до вовка потрапила донька Ліліт на ім’я Еноя. Саме вона й стала предком усіх перевертнів, що чигають на свою здобич у нічних хащах під час повного місяця.