Юрій Сорока - Куля для вовкулаки

Міхай, знітившись, пішов у бік табору. Лише після цього ротмістр перевів погляд на Паливоду.

– Пане Ольховський, вважаєте, мені про цю обставину невідомо? – сказав сухо.

– Навряд.

– У такому разі що можете запропонувати?

– Хорошу нічну варту. Ми з моїм помічником бажаємо нести сторожу на рівні з вашими людьми.

Мацейовський дещо охолонув.

– Буду вдячний, – сказав зрештою. – Про час вашого чергування буде сповіщено пізніше.

Хитнувши головою на знак розуміння, Семен пішов. Про всяк випадок вирішив ранком розпитати у когось про Міхая, поведінка якого видавалась підозрілою.

Темрява згустилась неймовірно швидко. Після того як сонце упало за горизонт, крони дерев швидко розправились із залишками світла, тож досить скоро лише полум’я трьох багать і десятка смолоскипів освітлювали бівуак, на якому розташувались люди Мацейовського, мовчазний домініканець і Паливода з Пилипенком. Нехитру вечерю, яка складалася з кулешу, черствого хліба й овочів, було закінчено, і втомлені дорогою люди неквапно посмоктували люльки навколо вогнищ. Як часто буває, зав’язалась неквапна розмова. Семен, що лежав на імпровізованому лежаку з купи торішнього листя й ведмежої шкіри, підклавши під голову сідло, слухав, як гудуть м’язи у втомленому тілі. Згадував підозрілу поведінку Березовського й намагався зрозуміти, що вона могла б означати. Зрештою, вирішив залишити це на ранок. Драгуни, повечерявши, ліниво судачили про гайдамаків і небезпеку, яку вони створюють для їхнього загону. Судячи із загального настрою, до небезпеки ніхто серйозно не ставився, і час від часу компанія біля вогнищ вибухала голосним реготом. Поступово сміх і розмови почали вщухати, полум’я пригасало, і скоро загін мав заглибитись у нічний відпочинок.

Пронизливе вовче виття пролунало саме тієї миті, коли Семен почав засинати. Лісовий хижак вив довго і моторошно, а коли, нарешті, замовк, йому у відповідь до круглого ока місяця полетіло виття десятка інших. Табір швидко прокидався, звівся на постелі й Паливода. Втім, його здивувало не так виття, як реакція на нього з боку жовнірів Мацейовського.

– Це вони! Знову вони! – заволав хтось у темряві.

– Диявольська пошесть!

І слідом за криками гулко вдарив мушкетний постріл. За ним ще один і ще. Скоро у таборі розпочався справжній переполох, який доповнювали налякані коні, що голосно іржали й намагалися позбавитись пут. Семен зрозумів, що надія заснути втрачена остаточно, й пішов розшукувати ротмістра.

Переполох закінчився так само раптово, як і розпочався. Мацейовський, виявивши непересічний талант організатора, припинив біганину табором, посилив караули і наказав усім вільним відпочивати. Про всяк випадок навколо табору розпалили ще кілька багать, вогонь у яких мали підтримувати охоронці. Однак багато хто в таборі не спав.

– Що відбувається, ротмістре? – запитав Семен у Мацейовського, коли біганина і постріли припинились.

– А ви не бачите? – похмуро відказав той. – Люди злякались.

– Вовків?

– Я не знаю, чорт забирай! – вилаявся ротмістр.

– Дивний переляк, як на мене, – похитав головою Семен. – Можливо, ваш отець Бенедикт зміг би їх заспокоїти словом і молитвою? До речі, де він? – Паливода раптом зрозумів, що не бачив домініканця від часу, коли загін зупинився для ночівлі.

– Я не бачив його, – знизав плечима Мацейовський. – Це має якесь значення?

– Поки не знаю, – відповів Семен. Він хотів щось додати, але цієї миті помітив Бенедикта, який вийшов з лісу і мовчки пройшов повз них. Не кажучи ні слова, зник в одному з наметів.

– Маю надію, тепер ви вдоволені? – роздратовано сказав Мацейовський і пішов геть. Семен, помисливши, вирішив і собі повертатись до лежанки. Вже засинав удруге за вечір, коли почув слова Пилипенка, який розташувався поруч:

– А чи не занадто ви боїтесь вовчого виття, панове? – запитав Микита, ні до кого не звертаючись.

Деякий час відповіді не було, і лише за хвилину один із жовнірів вирішив порушити мовчанку.

– Ти багато чого не знаєш, хлопче, – сказав він. – У наших краях вовків давно немає. Тож…

– Тож це виття не Божого створіння, а диявольського виплодка! – перебив першого жовніра другий.

– Ви впевнені?

– Вони не дають нам спокою вже близько року, – жовнір вдарив у темряві кресалом і запалив люльку. – Трикляті вовкулаки. Загинуло уже п’ятеро. Востаннє напали на самого пана старосту. Я думаю, лише втручання Святої Діви врятувало його того разу.