Андрій Кокотюха - Привид із Валової

— Для Єви? — перепитав Клим.

— Хто буде, — знизав плечима Шацький. — Тобто бровар хотів мати родину, жінку й дітей, ось і готував собі родинне гніздечко. І бачте, пане Кошовий, яка склалася картина. Незвична для всього славного роду Гаєцьких, я б навіть так сказав. Бо чи не вперше не мала молода вродлива панна жодного розрахунку щодо нареченого! Чули про Красуню й Чудовисько? Десь так, хіба чудовиськом пана Міхала, кажуть, можна було назвати досить умовно. Людиною був жорсткою, та хіба може бути іншим той, хто веде серйозні справи? Пані Єву на руках носив, їй то подобалося. А ще більше лягало на душу захоплення чоловіка різними мистецтвами, бо сама вона тим жила, скільки себе знала. Отак одного разу й умовила пустити на горище пожильця.

— Хто такий?

— Забрів до Львова бідний станіславівський скульптор Зенек. Молодий, але, казали, страшенно талановитий. Як про нього дізналася пані Єва, історія замовчує. Але достеменно відомо: вона привела художника до чоловіка буквально за руку. Й вмовила, точніше, поставила перед фактом — талантові не гідно бути голодним та холодним, без даху над головою. Отак і оселився скульптор під дахом своїх благодійників.

Краєм ока Клим побачив, як кельнер ніс панові солісту шампанське у відерці з льодом.

— Слухаєте мене, пане Кошовий?

— Звісно. Поки нічого надзвичайного не відбувається. Я так розумію, юний талант закохався в пані Єву і почуття стало взаємним. А ображений у кращих почуттях чоловік зробив щось із коханцями, так чи ні?

— Не зовсім. — В очах Шацького майнула лукавинка. — Хоча щойно цими словами, ходом власних думок, ви довели: сто років тому люди мислили так само просто, як і тепер. У всякому разі, висновки були зроблені подібні до ваших. — Він шморгнув, легенько посмикав себе пальцями за ніс. — Перепрошую, десь трохи застудився. Осінь, восени я завжди підхоплюю нежить першим. Потім він передається Естер, далі…

— Що з Євою та Зенеком?

— Нічого. — Йозеф знову розвів руками. — Зовсім нічого, пане Кошовий. Ані тоді, ані тим більше тепер ніхто не дізнався, чи було щось між ними. Але якось на горище, в майстерню до нашого скульптора, завітав один настільки поважний, наскільки ж безсовісний добродій. Він, бачте, наслухався про Зенекові таланти й вирішив замовити власне погруддя. Бюст, розумієте? — Для наочності Шацький показав руками, і збоку це виглядало так, ніби він розповідав про розмір грудей своєї Естер. — Не судилося. Тобто погруддя замовив, та виліпити скульптор не встиг. Бо, вийшовши з майстерні, добродій усім кумасям Лемберга повідав, скільки там побачив утілень красуні Єви.

— Вона позувала йому? Може, навіть голою?

— Коли викликали поліцію, аби відтягнути Гаєцького від Зенека та врятувати юнакові життя, хлопець, казали, божився — все робив з пам’яті. Єва жодного разу не позувала, тим більше — оголеною. Більше того, пані навіть не знала про Зенекові вироби. Клявся, що закарбував Євин образ у пам’яті й отак, даючи волю уяві, ліпив. Дозволив собі дати фантазії більшу волю, ніж того дозволяє пристойність, — так за те вибачався, готовий був валятися в ногах у пані, аби лиш дозволила не розбивати милі серцю скульптури. Та Гаєцький осатанів. Розбив важким молотком усе, що бачив. Уявіть, пане Кошовий, — засліплений гнівом, гидкий чолов’яга із перекошеним лицем кількома сильними ударами розбиває лик своєї дружини. В її присутності, її живої, розвалює глиняні голови копій. Коли ж Єва, отямившись, стала благати мужа не робити цього, тим розізлила його ще більше! Мовляв, знала все ж таки, курво! Оголялася безсоромно перед тим, кому він через власну душевну теплоту дозволив жити в себе під дахом на всьому готовому. Пані злякалася за власне життя й далі не зронила ні слова.

Раптом десь поряд бахнуло.

Кошовий знову здригнувся. Майнуло — де стріляють, хто, для чого. Але наступної миті почулися знайомі гучні оплески: це дівчата плескали в долоні, вітаючи пана соліста, котрий справно впорався з корком. Торкнувшись краю правого ока, Клим запитав:

— Бровар вигнав дружину?

— Ні. Все вийшло набагато гірше. Поліція тоді вирішила не тримати Зенека в криміналі. Збереглися неперевірені чутки, що його викупила сама Єва та просила нікому не говорити. Але більше зробити нічого для скульптора не могла. Бідака не мав, де жити, що їсти, була холодна зима. Після Різдва його мертве замерзле тіло знайшли на Гицлівській горі. Після того пані Єва ходила, постійно вбрана в чорне. Перебралася жити на горище, де не дозволяла нічого прибирати. Й так проводила дні й ночі серед глиняних залишків власної вроди. Гаєцький намагався привести до неї трьох найкращих лікарів, одного навіть виписав аж із Відня. Пані Єва нікого до себе не підпускала, майже нічого не їла, а коли залишала горище — її мовчазну постать, закутану в чорне, бачили на бічних міських вулицях. — Йозеф знову шморгнув. — Правда то чи ні, але ходило в той час по базарах і дійшло дотепер: комусь сказала пані Єва, що тільки Зенек здатен визнавати й цінити її вроду. Для всіх інших вона померла. Так тяглося до Великодня, а тоді справді вона зробила Гаєцького вдівцем. Обставини досить дивні. Просто в ніч перед Великоднем у будинку на Валовій сталася пожежа. Коли загасили, з горища винесли тіло бездиханної Єви, як завжди, в чорному. Що сталося, хто запалив, від чого вона загинула чи загинула сама — історія, як кажуть у подібних випадках, відмовчується. Але, — Шацький трохи подався вперед через стіл, стишив голос, — поховавши дружину, бровар спокою в тому домі не знав. Дуже скоро розорився. Міг врятувати справу, та не хотів цього робити. Все розпродав за безцінь, останнім був будинок, де Гаєцький так і не почув дитячого сміху, де ніколи вже не затупцяють сходами маленькі ніжки. Не буде, кому лишити спадок. Рідні з ним не зналися, вважали — приносить нещастя. Ще за рік по тому Міхал Гаєцький помер у божевільні. Закопаний на тамтешньому цвинтарі, могила заростає травою.