Умберто Еко - Маятник Фуко

Альє наполягав, промовляючи заспокійливим тоном, наче до дитини: «Я розумію ваше обурення і, якщо дозволите, вашу стриманість. Ясна річ, у вас викликає відразу думка про звірення такої інтимної і такої ревнивої таємниці юрбі, яка щойно показала вам таке мало цивілізоване видовище. Однак ви можете розповісти цю таємницю лише мені, на вухо. Тепер я допоможу вам зійти вниз, і ви скажете мені це слово, одне-єдине слово».

Бельбо сказав: «Ви так вважаєте?»

Тоді Альє змінив тон. Уперше в житті я побачив його в такій бундючній, сакраментальній, помпезній подобі. Він говорив так, ніби на ньому були такі ж єгипетські строї, що й на його колегах. Я відчув у його тоні фальш, здавалось, він пародіює тих, кого завше щедро обдаровував своїм зверхнім, поблажливим співчуттям. Але водночас він промовляв, цілком перейнявшися цією своєю небаченою роллю. Здійснюючи якийсь свій задум — адже це не могло бути інстинктивним порухом — він уводив Бельбо у певну мелодраматичну сцену. Якщо він грав, то грав добре, бо Бельбо не відчув жодної каверзи і слухав його так, ніби нічого іншого від свого співрозмовника й не очікував.

«Тепер ти заговориш», промовляв Альє, «заговориш, і не залишишся за межами цієї великої гри. Якщо мовчатимеш, тобі кінець, розповівши все, ти візьмеш участь у перемозі. Адже істинно глаголю тобі, цієї ночі ти, я і всі ми перебуваємо у Год, сфірі пишноти, величі та слави, у Год, яка вершить церемоніяльну й ритуальну магію, у Год, хвилині, в якій відкривається вічність. Про цю хвилину я снив віками. Заговоривши, ти приєднаєшся до тих, які, отримавши від тебе одкровення, єдині зможуть проголосити себе Володарями Світу. Покорись і возвеличишся. Ти заговориш, бо я тобі велю, заговориш, бо я тобі наказую, а мої слова efficiunt quod figurant! [302] efficiunt quod figurant! — лат., тут: не розходяться з ділом. »

І Бельбо, тепер уже непереможний, мовив: «Ма gavte la nata…»

Альє, хоч і сподівався відмови, зблід від образи. «Що він сказав?» істерично запитав П’єр. «Він не хоче говорити», коротко відповів Альє. Розвів руки в жесті, який означав щось середнє між безсиллям і самозреченням, тоді звернувся до Браманті: «Він ваш».

І П’єр заверещав у піднесенні: «Assez, assez, le sacrifice humain, le sacrifice humain!» [303] Assez, assez, le sacrifice humain, le sacrifice humainl — фр.: Досить, досить, людську жертву, людську жертву!

«Так, нехай він умре, ми однаково знайдемо відповідь», із таким самим запалом закричала Мадам Олькотт, яка знов з’явилася на сцені і кинулася до Бельбо.

Майже водночас заборсалась Лоренца. Вислизнувши з обіймів гігантів, вона стала у підніжжі шибениці перед Бельбо, з розпростертими руками, мовби бажаючи зупинити наступ, і крізь сльози закричала: «Та ви всі з глузду з’їхали, ну хто ж так робить?» Альє, який уже відступив був назад, зупинився на мить у нерішучості, тоді підбіг, щоб утримати її.

Потім усе відбулося впродовж якоїсь миті. З розпущеним волоссям, палахкочучи злістю, немов Медуза, Олькотт простягла свої пазурі до Альє, дряпаючи йому обличчя, а тоді відштовхнула його набік з усією стрімкістю, яку вона набрала, кидаючись на нього. Альє відступив, спіткнувшися ногою об жарівницю, зробив пірует навколо своєї осі, наче дервіш, і, вдарившись головою об якусь машину, впав на землю з обличчям, залитим кров’ю. В ту саму мить П’єр кинувся до Лоренци, по дорозі виймаючи з піхов кинджал, що висів у нього на грудях. Тепер він був обернений до мене спиною, я не одразу зрозумів, що сталося, але тут побачив, як Лоренца з восковим обличчям ковзнула додолу, до ніг Бельбо, а П’єр підніс догори лезо, горлаючи: «Enfin, le sacrifice humain! [304] Enfin, le sacrifice humain! — фр.: Врешті, людська жертва! » А потім, обернувшися до нави, закричав великим голосом: «I’a Cthulhu! I’a S’ha-t’n! [305] I’a Cthulhu! I’a S’ha-t’n! — іврит: До Нечистого! до Сатани! »

Уся юрба, яка наповнювала наву, почала метушитися, дехто падав, втративши рівновагу, інші, здавалося, ось-ось перекинуть машину Кюньйо. Я почув — принаймні так мені здалося, хоч я не міг би й уявити собі такої гротескової деталі — голос Ґарамона, який говорив: «Прошу вас, панове, майте хоч краплю виховання…» Браманті в екстазі став навколішки перед тілом Лоренци, декламуючи: «Асар, Асар! Хто хапає мене за горло? Хто прибиває мене до землі? Хто пронизує кинджалом моє серце? Я не гідний переступити поріг дому Маат!»

Можливо, ніхто цього не хотів, можливо, вистачило б принесення в жертву Лоренци, але ревнителі вже просувалися до осердя магічного кола, яке завдяки нерухомості Маятника стало доступним, і хтось — я б присягнувся, що то був Арденті — гепнувся, підштовхуваний іншими, об стіл, який буквально зник, вислизнув з-під ніг Бельбо, і водночас, під дією того самого поштовху, розпочав своє рвучке й нестримне коливання Маятник, захоплюючи з собою свою жертву. Під вагою кулі линва натягнулася і, обкрутившися навколо, стиснула зашморгом шию мого бідолашного друга. Він підстрибнув у повітрі, повис на линві Маятника і, рвучко пролетівши до східного краю хорів, тепер, уже бездиханний (сподіваюсь), повертався назад у моєму напрямку.