— Та я коня свого шукав, люде. От узда… Я шляхтич, Котович, гостюю у Ляхові в пана Лукомського. Учора приїхав…
Мова упиря наче скинула з усіх заціпеніння. Люди немов прокинулися від сну, і один за одним почали говорити, плювати, кричати й сипати прокльонами.
— Мовчи, сатанинська заразо. Так це ти нам моровицю начаклував, аспиде! Бийте, людоньки, цього нелюда.
Натовп обережно почав сходитися до упиря. Усі боялися навіть торкнути його, але він сам пришвидшив розв’язку — скочив на ноги, вирячив зуби, загарчав і побіг прямо на людей. Ті кинулися врозсипну від упиря, і той мало не прорвав людське коло. Хтось сміливіший підбіг до нього ззаду й з усієї сили вдарив ломакою по голові. Упир захитався й упав, обливаючись кров’ю. На нього миттєво накинулися, хтось заверещав, захарчав. Били ногами, смолоскипами, руками, доки на землі не лишилося закривавлене бездиханне переламане тіло. Усі, важко дихаючи, дивилися на мертвого, а за хвилину одне за одним, хрестячись, відходили і потроху-потроху посунули назад у село. Якийсь час усі йшли мовчки, понуривши голови, поки вже біля першої хати не стрепенувся отець Роман, що ніс на плечах великий хрест, яким перед цим що є сили гатив упиря. Зненацька батюшка збліднув, схопився за голову, а тоді — за бороду і закричав.
— Боже! Горе на мою стару голову! Що ж ми забули? Це ж упир, людоньки, а йому треба кілком груди прохромити, а потім спалити і попіл розвіяти. Якщо не зробити, то він не помре, а ще більше шкодитиме. Християни! Усі назад та й швидше, Богом заклинаю!
Селяни захвилювалися, не наважуючись повертатися на луг, та врешті збилися у гурт і побігли назад до місця, де лежало пошматоване тіло. Отець Роман пришкандибав останнім, він пробився крізь натовп людей, що немов позаклякали з витягнутими шиями. Усі дивилися туди, де ще кілька хвилин тому забили кровопивцю, та упиря там не було. Тіло ніби розчинилося в імлі, а про те, що воно взагалі існувало, нагадували лише великі бурі плями засохлої крові, на які з жахом тепер дивилися побілілі селяни.
В якому посполиті, шляхтичі й священики одностайно демонструють вірність традиціям, а крім того, майстерність у розведенні вогнищ
Нічого не вказувало, що ночі от-от прийде кінець і вже скоро крізь пітьму почне пробиватися настирний молодий ранок. Та старий Гананько знав, що це станеться дуже скоро, і тому поспішав, бо любив зустрічати літній схід сонця на високій могилі за селом. Звідти він міг бачити, як поволі день відвойовує все нові й нові землі, осяваючи все світлом, і від цього свідоцтва Божої сили у нього аж мліло на душі. Зазвичай старий сидів на вершечку пагорба й схвильовано дивився, на очі йому наверталися сльози і він, озираючись, ніби хтось його міг побачити, змахував їх зашкарублими пальцями. Лише коли ніч уже остаточно помирала, він зітхав, закидав на спину в’язку костереви, а тоді поволі чимчикував до своєї сирої розваленої курянки [18] Хата з архаїчною формою курної печі, дим від якої йшов просто всередину.
, де його виглядала голодна рогата коза Мариська і дві кішки, що, терпляче зіщулившись на стовпчиках, чекали козиного молока…
До могили було ще з півтори версти, Гананько йшов босими ногами по мокрому після легкої мжички піску, залишаючи по собі глибокі сліди. Вулиця стояла пусткою, і він радів, що йому не трапився на шляху ніхто з односельців. Після вчорашніх смертей і нічного полювання на упирів село неначе вимерло. Люди немов боялися прокидатися, злякавшись, що вчорашні безумства продовжуватимуться і сьогодні. Гананько пришвидшив ходу й уже мав повертати на звивисту стежину, яка вела до могили, коли побачив кривавий слід. Старий злякано дивився, як він тягнувся й тягнувся моторошною темно-червоною стрічкою шляхом, настільки лише вистачало погляду, поки врешті не ховався аж за вербами на околиці сусіднього Ляхова…
За годину з Ляхова вирвався вершник, який уже за кілька хвилин доскакав до Болотківець і, як стріла, пролетів повз хату Петруся, котрий мешкав на самому краю села. Вершник скажено бив нагаєм коня — і той мчав пустою вулицею, хриплячи і шалено поводячи своїми круглими, налитими кров’ю очима. Копита глухо гупотіли по вологій дорозі, розбризкуючи багнюку з баюр на яблуні та сливи, що нависали над шляхом. Вершник промчав півсела і, зупинившись біля будинку війта, вислизнув із сідла на землю й почав гатити у браму. Вона розчинилася, гість безцеремонно відіпхнув прислужника і побіг до будинку. На ґанок вийшов розбуджений шумом староста, який люто тер заспані очі своїми великими, мов граблі, руками. Урешті війт Краварж відняв свої ручиська від обличчя й мовчки втупився в того, хто перервав його і так неспокійний сон. Дивився він із такою ненавистю, що гінець навіть відступив на крок перед тим, як почати говорити.
Читать дальше