Сергій Карюк - Нечиста кров

Увечері на вигін із села прийшли всі, хто тільки міг ходити. Принесли навіть сторічного Бундюка, він уже мало що бачив, але, беззубо шамкаючи, розповідав тепер молодим, які стояли, розкривши роти, як палили відьом у Млинові років з вісімдесят тому.

— Ох і красиві були відьми, очей не відвести. Бісівська краса, — плямкав пустими деснами Бундюк.

— І що, дядечку, спалили?

— А що було робити, коли в корів замість молока кров пішла, га? Я тебе питаю! — аж задихався від дурного питання молодого Бундюк.

Останнім на коні прискакав ксьондз Миколай з Куніва. Він демонстративно відвернувся від православного отця Романа, якого інакше як схизматиком і свинею ніколи не називав, і зло крикнув, злітаючи з коня.

— Чого чекаєте? Паліть скоріш!

Саме він першим підбіг до вогнища, запалив смолоскипа і кинув його у купу сіна та дров. Багаття розгорілося враз і кинулося у вечірнє небо величезними язиками полум’я, які охопили стовп з прив’язаним до нього кровопивцею. Людям обпікало брови та вії, однак усі крізь сльози, які видушував дим, дивилися далі. В упиря, якого повільно лизав вогонь, вмить згоріло волосся, полопалася шкіра, обвуглилися руки, та ніхто не відвернувся, адже всі хотіли упевнитися, що цього разу нечисть не оживе й не втече. Лише коли стовп, до якого був прив’язаний спалений, похилився й упав, розсипаючи тисячі іскор, люди почали по одному розходитися. Та несподівано дорогу селянам заступив війт, він підняв руку й крикнув своїм громовим басом:

— Стійте! Слухайте, люди. Знайте, що добру ми справу зробили, богоугодну. Звільнили й себе, і дітей своїх від упиря і від мору. Немає в цьому гріха, нечистої сили позбулися. І люди Божі за нас, — кивнув він на отця Романа та ксьондза. — Щоб усі ви розуміли, не буде нам кари, а лише подякують на тому світі, що позбулися ми прислужника Сатани, чаклуна й кровопивці!

Війт замовк, а тоді з натовпу, пропихаючись ліктями крізь селян, вийшов старий дідуган з червоною плямою на півлиця. Це був відлюдник, жив він аж у Данилівці і приїхав відразу, як тільки дізнався, що у Болотківцях палитимуть упиря. Він провів скаженими, налитими кров’ю очима по натовпу, а тоді закричав, і слова злітали з його губ разом з краплинами слини.

— Бійтеся, вірні! Приїхав я з Данилівки, як тільки дізнався про упиря. Колись і ми спалили одного зайду, що нам коней потруїв. Спалили, та коні не перестали мерти, а тоді ще й дитина захворіла. І пішли ми до пустельника, що аж у горах біля Кремінця сидів. Свята та людина вислухала нас тоді й сказала: мало одного упиря спалити, а попіл його розвіяти. Мало, бо не один він, завжди упирів тих двоє ходить. Один із цвинтаря встає, а інший, живий, йому показує і помагає, чим може, направляє мертвяка і жертву обирає, — він зробив паузу, знову обдивився людей, що слухали його, затамувавши подих. — Лише коли повернулися і знайшли ми другого, і його у вогонь кинули, лише тоді мор закінчився. Тож знайте, так усі святі люди кажуть, завжди двоє їх, кровопивців. Одного ви сьогодні спалили, а другого — ні. Другий той, то не зайда, не чужий, цей другий серед людей живе, серед вас! — страшно завив старигань і жах, який покинув серця людей, повернувся знову.

В якому героя знову б’ють, обіцяють спалити, повісити, хоча врешті все закінчується не так уже й погано

Уранці двері хліва відчинили ударом ноги. Голота міцно спав, зарившись у сіно, та з обійм Morfeo [22] Морфея ( іт .). його вирвали без особливих церемоній.

— Уставай, упиряко, — гаркнув на вухо хрипкий голос, і Голоту обдав вишуканий аромат цибулі та житньої сивухи. Його різко струснули й поставили на ноги.

— Твоя черга горіти, нечиста сило!

Сонний Голота зі злістю подивився на здорового селюка, що вишкірив зуби й став схожий на придуркуватого ведмедя, якого водять ярмарком цигани, і процідив між зуби те, про що пошкодував тільки-но слова злетіли з вуст.

— Господи, та ти мордяку хоч свою бачив, дупнє? Тебе ж першого спалять інквізитори, лише хай подивляться на твоє курвяче рильце. Ти ж викапаний перевертень!

Миттєвий удар у живіт скрутив Голоту, а наступний — у вилицю — кинув його знову на сіно. Маленькі оченята Ведмедя налилися кров’ю, і Голота прокляв свого довгого язика, через якого він ось-ось знову спливатиме кров’ю. «Розбитим носом точно не обійдеться, диви, як воно налилося, як якась кров’янка», — приречено встиг подумати він, та, на Голотине щастя, Ведмедя від нього відтягнули.