Сергій Карюк - Нечиста кров

З такими думками він не зогледівся, як дійшов до Ляхова. У першого ж селянина, який не відстрибнув злякано від обдертого жебрака з синцями по всенькій пиці, він дізнався, де маєток Лукомських, і пошкандибав до гостроверхого будинку, який було видно здаля. Питати щось у панських слуг Голота не збирався і на те було кілька причин, головна з яких — його не надто благородний, а говорячи правду, — страшненький вигляд. А панські слуги у цих краях, як він уже встиг дізнатися, мало любили обірванців.

«У кращому випадку просто батогом хвицнуть по спині, у гіршому — спустять собак. Обережність не завадить», — нерадісно резюмував він, залазячи у кущі поруч з будинком, звідки було добре чути, про що говорять домашні Лукомських.

У засідці він просидів півдня, поки врешті почув те, заради чого й сидів у смердючій бузині — Лукомський мав приїхати завтра вранці. Голота непомітно виповз зі схованки пізно ввечері, нарвав кілька жмень кислих вишень у саду, поїв і заснув, скрутившись калачиком на землі. Спав неспокійно. Усю ніч його калатало від холоду, а живіт болів від тих проклятущих вишень, й чомусь снилася війтова. Вона танцювала якийсь дивний танок і дивилася на нього, усміхаючись. Він же, як дурень, тяг до неї руки, однак війтова весь час танула між пальцями, мов серпанок.

На світанку Голота прокинувся від страшного грюкоту і скочив на ноги, розтираючи кулаками заспані очі. Панів ридван пролетів повз нього, ніби колісниця святого Іллі. Голота одним оком подивився, як той заїхав у браму, позіхнув, потягнувся й пішов до криниці. Десь удалині виднілися Болотківці і та, про кого він думав усю ніч. «Якби про це написали в тітчиному салоні, то було б так: „Романтичний герой на крилах кохання летить до своєї обраниці, аби стиснути її в пристрасних обіймах…“ Зараз, — похмуро подумав Голота, — тільки лахи свої зміню на вишиті золотом шати. І корону з кришталю, інкрустовану рубінами, одягну». Голота зняв свою подерту сорочку, витяг з криниці дерев’яне відро холоднючої, як крига, води, устромив туди палець і задрижав, як драглі. Хвилину наважувався, а тоді різким рухом вилив воду на себе, заволавши так, що аж побудив півнів у сусідських обійстях. Прокинулися й у панському будинку, хоч Голота і був певен — не через нього. Він прислухався — за стінами лунали прокльони, божба й гуркіт перекинутих меблів. «Ага, це пан Лукомський уже дізнався, що зробили болотківчани з його чудовим блідим гостем». Голота посидів під вишнею ще з годину, ризикуючи своїм ніжним травленням, знову давився ягодами, та врешті виплюнув кісточки, витер губи від червоного соку і попхався до садиби. Він перехилився через паркан і свиснув до малого козачка, який бігав подвір’ям з панським собакою.

— Слава Ісусу Христу… — промовив Голота до хлопця. Той здригнувся, злякано повернувся, та відразу скривився, коли побачив жебрака.

— Мені треба до вашого пана.

— Ішов би ти, жебраче. Не до тебе зараз, — поважно набундючившись, сказав хлопчак.

— Перекажи пану: я важливу звістку приніс.

— Іди, кажу тобі, — прикрикнув козачок.

Голота підвернув свої лахи, дістав мідяка, потім ще одного.

— Скажи пану, хлопче, — проказав він і кинув монети у пилюку перед хлопчаком.

Той хвилю повагався, тоді підібрав монети, зиркнув на дивного жебрака й зник у будинку. Чекати, сидячи на паркані, під яким зібралися гавкітливі панські собаки, довелося довго. Сонце вже височенько піднялося, коли на ґанок, тяжко ступаючи, витюпав сам Лукомський — смуглявий пузань з довгими вусами і нервовими очима. Він втупився в Голоту й розлютовано зчепив щелепи.

— Щоб я? До тебе? Вийшов?? Ах ти, лайдаче безрідний, хочеш, щоб я тебе батогами засік?! Ясногірською Божою Матір’ю клянуся — так і зроблю! Павле, Грицьку, ану сюди швидко!!!

— Пане Яне, у Кракові я чув про вас, як про запальну, але добру людину, — проговорив швидко Голота, який розумів, що не можна втрачати ні секунди, якщо не хоче знову отримати порцію батогів. Тож тепер він торочив усе, що лізло йому в голову, аби тільки привернути увагу пана. — І лише тому я наважився прийти до вас після того, як ви дізналися погані новини з Болотківець, бо певен: bonum ad virum cito moritur iracundia… [24] У доброї людини гнів минає швидко ( лат .). І це добре, тому що Impedit ira animum, ne possit cernere verum [25] Гнів не дозволяє розуму пізнати правду ( лат. ). … Вислухайте хоча б перед тим, як за батогами посилати.

Пан замовк і уважніше подивився на подертого жебрака, що сипав латиною, сидячи на паркані. Потім різким помахом руки відіслав своїх гайдуків, які забрали собак, що аж охрипли, гавкаючи на Голоту.