Сергій Карюк - Нечиста кров

— Дякую тобі, Дарочко. Можеш іти. У нашої Дарочки чарівні ручки, заживе вже до завтра все. Так, сонечко? — ласкаво промовила своїм оксамитовим голосом війтова до тонкої, як тростина, дівчини. Дарка зашарілася, вклонилася та вибігла. Жінка провела її очима, а тоді повернулася до в’язня, і на щоках її знову були ті самі ямочки, що робили усмішку жінки неймовірно красивою.

— Капусняку тобі принесла, будеш?

— Та буду, може, останній раз їм щось. Дякую, пані, — додав він, не відриваючи погляду від молодиці.

Війтова підійшла до зв’язаного Голоти, сіла біля нього й почала годувати. Голота дивився, не моргаючи, а тоді скривив свої розбиті губи, згадавши про свою нещасливу долю.

— Я — Софія Краваржова, — підносячи ложку до запухлого обличчя Голоти, промовила війтова.

— Як мене звати, ви вже знаєте… — не надто ввічливо почав Голота.

— Якщо це ваше справжнє ім’я…

— Іншого, вельмишановна пані, я нині не маю, а для цієї глушини воно підходить якнайкраще, — різко почав Голота, але заспокоївся.

«Чого б це я кричав на людину, чи не єдину в цьому селі, хто не б’є мене й не хоче спалити», — подумав він і спитав:

— А от ваше для цих Богом забутих Болотківець точно дивне. Хай і виглядаєте ви, як тутешня шляхтянка, але точно не звідси. Судячи з імені — з Богемії. Ні?

— Пан жебрак-прочанин має пильний погляд, — усміхнулася Краваржова. — Ми з чоловіком сюди приїхали років 10 тому. Сам він із Праги, я ж із Сілезії. Краваржа запросив сюди війтувати ще старий власник Болотківець, а оскільки обирати нам було ні з чого, то відтоді ми тут…

— Що могло примусити вас їхати за тридев’ять земель від рідного дому?

— А вас?

— Туше, пані, туше… Але я лише бідний прочанин, що йде поклонитися Почаївській Божій матері…

— А я звичайна дівчинка з Рацибужа, яку видали заміж…

— Ні, ви не звичайна, — Голота пильно подивився на війтову. Вона витримала його погляд і зачерпнула ще капусняку.

— Пам’ятай про зуб святого Варфоломія, твої чари не діють, — засміялася вона.

— А ваші?

Несподівано надворі, за стінами його сільської в’язниці, почувся якийсь шум. Голота відвернувся від ложки капусняку, вужем поповз по сіну і припав оком до щілини між дошками хліва. На майдані справді збиралися люди, майже у кожного був смолоскип, хтось тримав ікону, а панотець з сивою бородою — великого хреста. Кілька хвилин — і натовп із батюшкою на чолі вогненною гусінню посунув вулицею, а з дворів до ходи приєднувалися все нові й нові люди…

Голота дивився на обличчя тих, хто вже за годину його смажитиме у славу Господа, і розумів, що шансів втекти від багаття цього разу в нього зовсім небагато.

Хода, на яку, не відриваючи похмурого погляду, глипав Голота, врешті вийшла за хрест на околиці села і звернула на стежку. Тепер люди чимчикували довгим ланцюгом, що звивався, як змія, одне за одним, упівголоса співаючи «Отче наш» та «Символ віри». На луки за селом повільно насувався туман. Селяни з острахом дивилися на його білі клапті та хрестилися, адже всі знали — з імлою приходить нечиста сила. Усім було моторошно, спів, що ще кілька хвилин тому лунав луками й підбадьорював наляканих людей, поволі стих. Надтріснуто завиваючи, тягнув лише отець Роман, та його голос, що нагадував каркання крука, лише додавав ході якогось потойбічного вигляду. Аж і священик затнувся на слові — його перебив довгий дівочий скрик. Усі сполошилися і збіглися до Гальшки, яка, вирячивши очі, дивилася у верболози, що буйно розрослися біля струмка.

— Там, там, там! — не в силах навіть підняти руки повторювала дівчина, не відриваючи широко розкритих очей від кущів.

— Що там, Гальшко? Що?

— Упир, — вимовила побілілими губами.

Люди зі страху збилися в купу й лише кілька сміливців кинулися в темряву. Майже відразу з верболозів почувся тріск гілля, здавлені крики, та скоро все стихло. Усі силувалися розгледіти хоч щось у мішанині туману та пітьми. Раптом з темряви показалося обличчя. Бліде, як полотно, з червоними, аж малиновими губами і виряченими божевільними очима воно швидко сунуло з пітьми. Жінки закричали, але майже відразу замовкли — усі побачили, що упійманого ведуть, підштовхуючи його між плечі.

— Подивіться на цього упиряку, люди! — у коло, освітлене вогнем зі смолоскипів, кинули бранця, що боязко озирався навкруги.

Усі вирячилися на істоту, в якій відразу вгадали упиря з дідівських розповідей та казок, про якого знали, що такі, як він, ночами блукають навколо людських хат в надії пролізти досередини і хлебтати християнську кров. Незважаючи на те, що блідий кровопивця стояв на колінах і сам тремтів, як лист, люди просто остовпіли від жаху. І здригнулися, коли він заговорив тихою зляканою скоромовкою, ковтаючи слова.