— Як вам? Жах, еге ж? Дівчина вбила коханця та його слугу, а тоді звела рахунки з життям. І все через ревнощі. Повірили? Жаліслива історія? Так-от, щоб ви знали — правди в ній — хіба пів якогось ламаного шеляга!!!
— Як так? — спитав спантеличений коваль, що стояв найближче.
— То слухайте далі! Поговорив я з товаришем покійного Калиновського, купцем Жигадлом з Острога і той розповів, що Калиновського й Марусю звели навмисне, аби пан вивідав про тайний сховок батька Марусі. Батька шинкарки… та ви його знаєте! — Козири-гайдамака.
По натовпу людей, як вітром, рознесло шепіт.
— А, бісові діти, і про це ви не здогадувалися? Живете тут, а нічого одне про одного не знаєте! Так, — підвищив голос Голота, — Маруся була дочкою Козири й саме вона розповіла Калиновському, де ховається ватага батька. Тому людей Козири розбили у Цимпальському лісі, а сам він зник. Купці за це дали Калиновському нагороду, і той відразу кинув непотрібну йому дівку…
— Так це шинкарка за це його отруїла? — злякано хрестячись, спитала якась баба.
— І я так міркував. Та де ж вона взяла отруту? Я пішов до вашої знахарки, однак та божилася, що не робила зілля. І ще й сказала, що не знає в окрузі нікого, хто міг би таку отруту зробити. Повірив я Федотисі вашій.
Люди про всяк випадок відійшли від Федотихи, котра стояла у своїй звичній хустці, з-під якої було видно лише її чорні татарські очі, що блищали у вогнях смолоскипів.
— Хто ж міг приготувати отруту, яка вбила Калиновського та його слугу? Не знаєте, ні? І я не знав, то ж просто шукав усіх, хто міг знати про Калиновського й Марусю. З Жигадла я витрусив усе, що міг, повірте мені, і той зрештою згадав про чоловіка з Болотківець, який і познайомив Марусю і шляхтича. Купець сказав, що той приїхав недавно звідкись із Заходу. Тож я шукав такого. Знаєте когось?
— Не один такий є… — проказав хтось поруч. — Власюки, Лещуки он з Дубна приїхали. Он стоять…
— Так, так. Але ж купець сказав, що приїхав цей хтось іздалеку… Аж із Каменя-Каширського, на Поліссі. А коли я був в Острозі, то виявилося, що про те містечко все знає острозький рабин Торович, у якого брат у тамтешньому кагальному суді. Пішов я до рабина…
Голота зробив паузу, натовп напружено мовчав, сотні очей дивилися на Голоту.
— І знаєте, яку історію мені розповів рабин, який, крім того, що його всі бояться, бо кажуть, що він чарівник, ще й добру пам’ять має? Згадав про гучний процес трирічної давнини у суді Каменя-Каширського, коли судили чоловіка на ім’я Арсен Федан і його стару матір, що трави добре знає. То були такі звірі, що отруїли свого родича, його дружину та їхніх малих дітей. І все через спадок. Кінця суду син із матір’ю не дочекалися й утекли, за чутками, аж у Чехію. Так мені розповів старий рабин. Більше того — навіть дав грамоту, в якій детально описані втікачі. — Голота витяг з-за пазухи якісь папери, показав їх і запхнув за пояс. — Почитав я, почитав, а потім лише себе по лобі хвицьнув! — показав Голота на собі. — Один в один опис був одного мого доброго знайомого. Отак я й дізнався, що втекли ті отруйники не у Чехію, а у невелике село Болотківці під Острогом. І жили тут три роки, називаючи себе… — Голота театрально замовк.
— Голото, собача ти кров!!! — почулося здаля.
Голота повернувся до того, хто промовив ці слова, та за ким він ганявся увесь цей час, і театрально вклонився.
— Сокирчуками!
Люди ойкнули й подивилися на Сокирчука, який після того, як крикнув, стояв із кам’яним лицем поруч зі своєю матір’ю, що закрила очі важкими, як у черепахи, повіками, склавши руки на животі.
— Оце, Сокирчуку, тебе й на суді в Камені-Каширському підвело, чи не так? — спокійно заговорив Голота до Сокирчука, що стояв, кривлячись. — Витримки не вистачило? Торович казав, що й тоді, коли труїв своїх родичів, ти все дуже гарно спланував. Але щойно почався суд, не витримав — утік. І тут також не вистачило духу, видав себе сам. Бо ніяких паперів з Камінь-Каширського суду у Торовича й близько не було. Узяв я у нього жмут якихось старих розписок, а ти стежив за мною в Острозі, помітив ті папери й занервував, чи не так? Занервував і навіть убити мене хотів, коли я до Болотківців повертався. До речі, де твій друзяка Кос, то не його я вцілив під Острогом, га? — зіскочив Голота зі сцени і пішов до Сокирчука. — У спритності тобі, Сокирчуку, не відмовиш. Замислив одним пострілом двох зайців убити? Позбавитися Калиновського, який якось довідався, хто ти є, і стати війтом, підставивши під сокиру ката Краваржа?
Читать дальше