Запала мовчанка. Тиша була така, що можна було перерахувати всіх жаб, що галасували на ближчому до села болоті. Перервав її Голота, що знову рикнув до селян:
— Чи ви вже забули, що сталося ввечері 1 липня 1767 року Божого? Га? Коли у шинку помер пан Калиновський і його слуга, а шинкарка Маруся побігла вмирати у ліс? Ви ж, люде, вирішили, що то упирі вам поробили, і так побили шляхтича, який мав дурість ходити неподалік вашого проклятого села, що нещасний помер наступного дня. Нагадати? Ви й тоді не заспокоїлися, а забрали тіло померлого і спалили на ось цьому лузі. Ще вам пам’ять не відбило, ні?!! А хто ж довів до смерті старого Фельчинського, який не витримав і помер на місці, бо серце його розірвалося, коли діда назвали упирем пару десятків хлопів з кілками? А хто спалив його хату, в якій згоріла й невинна Дарка — служниця Фельчинського? Забули?
— То вони й були упирями! — вигукнув хтось із селян, і натовп схвально загудів.
— Упирями?! А якщо я скажу вам, що то не упирі до вас моровицю принесли, а людина. І людину цю ви всі добре знаєте і чоломкаєтеся з нею кожного дня? Га?
— То покажи!
— Покажи. Чого язиком даремно метеш? — знову закричали з гурту болотківчан.
— І покажу. Бо поки ви бігали й репетували, і вбивали все, що на двох ходить, кровопивця серед вас був! Якби ви розплющили свої оченята, то побачили б, що все, що робилося, вказувало на одну людину… — Голота помовчав, обвів натовп очима, а потім повернувся й указав пальцем:
— На вашого війта — Амброжа Краваржа!
Люди відсахнулися від того місця, де сидів війт, а той скочив на ноги, пополотнілий, як смерть. Однак за порухом руки князя до нього підскочили двоє гайдуків.
— Сядь, Амброже, сядь, кажу тобі, — пильно дивлячись на війта, крикнув Яблоновський.
— Як я це дізнався? Дивіться самі! По-перше, — промовив Голота, проходжуючись сценою, — чомусь усі, хто помер в Болотківцях, зналися з війтом. Я оце селом попитав, так мені, що тільки не розповіли. І казали, що Маруся любилася з війтом, його кинула, а він її отруїв, забитий упир Котович був другом ворога Краваржа — Лукомського, і Фельчинському війт був винен купу грошей і… коротше кажучи, багато мені розповіли люде про справи вашого старости…
— Брехня! — заревів війт, який сидів, стискаючи й розтискаючи свої величезні кулаки, і лице його пішло плямами. З білого він став буряковим і ледь стримував себе, аби не кинутись у бійку.
— Брехня? А таки брехня, — несподівано легко погодився Голота. — Тільки-но я взявся перевіряти чутки, як виявилося, що розповідь про кохання Краваржа до Марусі — то брехня з брехень, Фельчинському війт віддав усі гроші за тиждень до смерті, а дальшому вже й вірити не хотілося… Коротше кажучи, наговорював хтось на нашого війта, і той хтось хотів, аби я винуватив Краваржа.
— Я довго думав, хто цей хтось, а тоді… Тоді мені розповіли, що Маруся-шинкарка, яка ніби-то померла від упирської моровиці, жива-живісінька.
Натовп недовірливо зашумів, хтось крикнув прямо біля сцени, на якій стояв Голота:
— Неправда, я бачив, як вона з піною бігла вулицею…
— Та замовкни. Бачили потім її біля лісу, жива-живісінька, — загув грубий голос сільського коваля Меходи.
— Хто? Баба Клинчиха, що горілку, як воду, хлепче?
— Хто, я?! Та ти, стерво, що попід дворами лежиш, як нап’єшся, мені таке кажеш?! — махаючи ковінькою, вибігла баба Клинчиха, яка, не довго думаючи, уперіщила палицею пліткарку.
Перед сценою вже починалася кривава бійка між бабами, коли гайдук по знаку Голоти, вихопив пістоля й встрелив у повітря. Баби злякано поприсідали, і їх швидко відтягли одну від одної.
— Тихо! Ти, Андрію, спитай у шинкарчиного діда Крука. До нього на пасіку вона побігла. Коли я взнав, то зразу зрозумів — не війт, а шинкарка вбивала.
— Навіщо їй було вбивати? — спитав той же недовірливий Андрій.
— Бо кинув дівчину пан Калиновський, от чому! Що, а ви й не знали, що вони любилися? Вирішила шинкарка помститися й отруїла Калиновського. А для того, щоб відвести від себе людські підозри вона й про упирів кричала, і плахту на собі роздирала, і прикидалася, що от-от помре… Сама ж побігла до свого діда на пасіку й сховалася…
Натовп недовірливо загудів. Голота підняв руку, заспокоюючи людей.
— Кинувся я до старого Крука, та вже пізно було. Живою Марусю не застав — повісилася вона на шворці. Отак. Чи совість її замучила, чи що, не знаю. Та тоді думав, що з нею в могилу пішла і її таємниця.
— Йой! — почувся тонкий дівчачий голос. Усі одночасно видихнули. Голота засмучено повісив голову, а тоді знову підняв свої блискучі очі і на його обличчі грала посмішка.
Читать дальше