Богдан Коломыйчук - В'язниця душ

— Розпочніть інакше, — нахабно промовив кур’єр, — наприклад, з вибачень. А я пізніше поясню, чому.

— Самковський, — хрипло звернувся Вістовим, — перевірте, чи є хтось у сусідній кімнаті.

Ад’юнкт зазирнув за двері і заперечливо мотнув головою.

— Двері не зачиняйте, — попросив комісар.

— Що ви задумали? — насторожено запитав Дервіль.

— Зараз побачиш, — відповів той, підводячись з-за столу. — Хапайте цю падлюку, Самковський!

Поліцейські в одну мить опинилися біля затриманого і, вхопивши за руки, потягли до дверей. Чоловік незчувся, як його пальці опинилися під дверними завісами, і Вістовим потягнув ручку дверей на себе. Дервіль закричав, щоправда, радше зі страху, аніж з болю.

— Розпочнемо інакше, — перекрикнув його комісар, — наприклад, з того... Стули пельку!

Дервіль слухняно замовк.

— Наприклад, з того, що ти назвеш нам своє справжнє ім’я, — продовжив поліцейський, — я не читаю французькою, але знаю, що Дервіль — це персонаж із «Гобсека»...

Самковський з повагою глянув на шефа. Той, однак, мусив ще раз потягнути на себе дверну ручку, щоб змусити кур’єра спершу кричати, а потім і говорити.

— Вінцент Гаусман! — викрикнув той. — Мене звати Вінцент Гаусман...

Вістовим усміхнувся якоюсь кривою посмішкою.

— Пані та панове, — без жодної урочистості промовив комісар, — славетний маг-цілитель Гаусман насправді шарлатан і контрабандист... Вітайте!

Поліцейські відпустили його, запропонувавши знову сісти за стіл.

— Сьогодні о дев’ятій я маю сеанс у місті, а потім декілька зустрічей з пацієнтами, — тихо промовив той. — Ви мусите мене відпустити.

— Буде видно, пане Гаусман, — відповів комісар, — до дев’ятої ще довго. А доти вам доведеться чимало мені розповісти. І хтозна, чи не врятує ваша розповідь ще якусь молоду, але надмірно пристрасну особу.

— Мені треба випити, — проскиглив Гаусман, — мене трусить, до того ж пальці болять...

— У вас є що-небудь, Самковський? — запитав комісар.

Ад’юнкт кивнув і вийшов з кімнати. За кілька хвилин повернувся з трьома склянками і пляшкою «Baczewski».

Вістович прицмокнув язиком.

— Це найкраща горілка в усій імперії, пане Гаусман, — промовив він, — і справжній скарб для мого практиканта. Тож маю надію, що ми витрачаємо її недарма.

Гаусман кивнув, спостерігаючи, як Самковський наповнює йому склянку, і жадібно ковтнув слину. Решта дві склянки залишились порожніми. Анітрохи не переймаючись тим, що питиме сам, кур’єр одним проковтом ковтнув горілку і на кілька секунд затримав дихання. Потім гучно видихнув і звів очі на поліцейських. Схоже, тепер він був готовий з ними говорити.

— Вам ліпше? — поцікавився комісар.

— Значно, — відповів той.

— Тоді розкажіть мені все, що знаєте про Алоїзу Вольфович. Пригадуєте це ім’я?

— Щиро кажучи, не дуже.

— Пане Гаусман, ми знаємо спосіб, як освіжити вашу пам’ять, — різко мовив комісар, кивнувши на двері.

— Я і справді не пригадую, — розпачливо сказав той, — нагадайте, чому я мав би знати цю особу?

— Гаразд, — стриманіше мовив поліцейський, — згадайте австрійський Баден, менше місяця тому. Молода художниця, записувалась до вас на прийом і додатково хотіла зустрітися тут, у Лемберзі.

— Згадав, — полегшено зітхнув Гаусман, — ми мали зустрітись сьогодні після сеансу.

— Не зустрінетесь, — понуро сказав комісар.

— Чому?

— Її вбили.

— От лайно...

— Згоден, неприємний факт.

Гаусман благально подивився на Самковського, і той знехотя налив йому ще.

— Остання, — з жадібністю у голосі сказав практикант.

Випивши, Гаусман промовив:

— Ця дівчина справді зверталася до мене в Бадені. Вона мала одну дуже делікатну недугу, якої хотіла позбутись. Алоїза була німфоманкою і, крім того, полюбляла, щоб чоловік з неї знущався.

— Бив батогом, наприклад? — перепитав комісар.

— Так, без цього вона не отримувала жодного задоволення.

Самковський нахилився і прошепотів шефові на вухо:

— Пригадуєте, комісаре, я вам казав, що друга жертва, рецепціоністка з готелю, також мала «сказ матки»?

Вістовим кивнув.

— А ще вона мала слабкість до опіумної олії. Так, пане Гаусман? — запитав комісар.

— Олія допомагала їй послабити свої бажання.

— А тепер найголовніше. — Вістовим звівся на ноги і, підійшовши до вікна, прочинив його настіж. Свіже повітря увірвалося досередини, і всім стало легше дихати. — Вбитих жінок об’єднують у цілому дві речі: оця пристрасть до болісних насолод і опіум. Я думаю, у Львові існує який-небудь клуб, згуртування більш-менш порядних людей, яким подобаються такі непорядні розваги. Саме так наш убивця знаходить своїх жертв. Що ж до опіуму, то чи не ви часом постачаєте їм це зілля?