Богдан Коломыйчук - В'язниця душ

Гаусман знову замовк, але цього разу, перш ніж поліцейський нагадав йому про двері, відповів:

— Думаю, що я, пане комісаре...

— Мені потрібно знати, де цей клуб.

— На Сербській, — відповів Гаусман, — кнайпа «Мінотавр».

— Збоченці зустрічаються у звичайній кнайпі? — здивувався Вістовим.

— У цієї кнайпи є пивниця. Там і знаходиться клуб, — пояснив Гаусман.

— Два кроки звідси, — озвався Самковський. — Ідемо, комісаре?

В очах його палав пекельний вогонь. На мить Вістовичу навіть здалося, що між поліцейськими і злочинцями не так багато відмінностей, як може здатися на перший погляд. Уся різниця в меті, якої прагнуть перші і другі, і в методах її досягнення. А душі в них однаково чортячі.......

— Йдемо? — повторив ад’юнкт.

— Ні, — заперечив комісар, — інакше ми його сполохаємо. Підемо завтра.

— Завтра? — здивувався практикант.

— Так, завтра, — твердо повторив шеф, — і не наробіть знову дурниць, Самковський.

Той мовчки кивнув. Спогади про їхню розмову в Стрийському парку були ще зовсім свіжі.

— До речі, ви говорили в маєтку Камінського, що ви поліцейський? — знову спитав Вістович.

— Звичайно ж, ні,— трохи ображено відповів ад’юнкт, — я назвався асистентом доктора Тофіля.

— Браво, Самковський, браво, — похвалив його шеф, — ви мудрішаєте на очах.

— Панове, а як же я? — нагадав про себе маг-цілитель. — Ви відпустите мене? О дев’ятій я повинен провести сеанс.

— На жаль, сеансу не буде, пане Гаусман, — повідомив комісар, — ваші гастролі скасовано. Ви залишитесь тут.

Із цими словами поліцейські вийшли, не забувши при цьому забрати пляшку «Бачевського» і склянки. У своєму кабінеті комісар та ад’юнкт налили собі і з неабияким задоволенням випили.

— Що робити до завтра мені? — запитав Самковський, ховаючи горілку.

— Нічого, ад’юнкте, — відповів йому шеф, — до завтра відпочивайте...

Наступного дня вранці Вістовичу задзвонив Шехтель і наказав негайно прибути на Академічну. Комісар швидко зібрався і вже за чверть години був у трамваї. Ще за двадцять хвилин він постав перед шефом.

Заступник директора львівської поліції був не сам у кабінеті. Спиною до дверей сидів чоловік у військовому мундирі і пив каву.

— Заходьте, Вістовичу, — сказав Шехтель.

І, почекавши, поки той зачинить двері, продовжив:

— З вами хочуть поговорити. Цей пан з контррозвідки...

— Ми знайомі, — озвався військовий і повернувся обличчям до комісара, — як ся маєте, пане Вістовичу?

Комісар упізнав полковника Редля. Саме того офіцера, що врятував його від росіян у «Рембрандті».

— Дякую, пане полковнику, незле, — відповів поліцейський.

Редль підвівся і підійшов до нього. Кілька секунд вони дивилися один на одного. Вістович сподівався на приязну посмішку або ж який-небудь інший дружній жест, але обличчя полковника залишилось кам’яним. Нарешті, він озвався:

— Я все пояснив панові Шехтелю, комісаре. Повторювати не буду. Він усе розповість вам.

Ще раз озирнувшись на заступника, Редль попрощався і вийшов з кабінету. Шехтель важко всівся назад на стілець.

— Вам срака, Вістовичу... — сказав шеф. — І хтозна, може, й мені також.

Шехтель говорив спокійним тоном, але комісар добре знав, що у нього от-от розпочнеться істерика.

— Цей Фаусман, якого ви вчора взяли на вокзалі...

— Гаусман, — поправив його Вістович.

— Яка в сраці різниця! — закричав заступник директора. — Він агент контррозвідки, ви, ідіоте!

— Я не знав, — пробурмотів комісар.

— Он як? — Шехтель встав і підійшов так близько, що комісар відчував, як в обличчя летить його слина. — А тепер ви розумієте, яку зробили помилку, прищемивши йому пальці?.. Розумієте, я вас питаю? І що це за срані методи, комісаре?!.

За кілька хвилин заступник директора заспокоївся і знову сів на стілець.

— Значить, так, — стомлено сказав шеф, — військові подадуть на вас у суд... Спробую вам допомогти, але не надійтесь особливо. Від справи, яку ведете, вас відсторонено. Дякуйте, що ви досі комісар.

Вістович мав би подякувати і вийти, але він залишився на місці. Шехтель здивовано на нього глянув.

— Щось іще, комісаре?

— Дозвольте мені поки що не віддавати цю справу, — попросив той.

— Не може бути й мови!

— Ввечері або вночі я спіймаю того маніяка...

Шехтель помовчав. Він добре розумів, що їм обом втрачати нічого.

— Слухайте, комісаре, я вже понадіявся на вас одного разу і тепер шкодую, — озвався шеф після паузи, — але якщо пошкодую і після цієї розмови, то замість кінної поліції відправлю вас ганяти волоцюг на Калічу Гору. Зрозуміло?