По-третє, математик походив із країни й міста, про які Осланд не мав найменшого уявлення, а інформація про Польщу й Вроцлав, яку принесли йому за кілька годин до ефіру, виявилася настільки скупою й сповненою стереотипів, немовби її зібрали серед фермерів, у яких поляки працювали на плантаціях полуниць. По-четверте, знання Сверре Осланда про математику обмежувалися елементарною арифметикою, крім того, до «королеви наук» він ще зі школи плекав глуху й нездоланну ненависть. І, нарешті, по-п’яте, Осланд не встиг переглянути анонсований фільм, і знав про нього лише те, що сюжет містить детективну загадку. Зціпивши зуби, він намагався розслабитися й звернувся до свого первісного плану, щоб уникнути будь-яких імовірних неприємностей.
Спершу вирішив позбутися мовних проблем і на самому початку поставив польському професорові складне запитання. Радісно всміхаючись, Сверре поцікавився, чи лауреат не вважає, що нагородження норвезькою премією вченого, який працює в норвезькому університеті, це прояв кумівства. Його співбесідник, як Осланд і припускав, не зрозумів останнього, того найважливішого слова, й відповідав настільки туманно й незрозуміло, що журналіст знетерпеливився.
— Шановні пані та панове! — гість програми несподівано звернувся до камери. — Я говорю норвезькою, бо хочу продемонструвати повагу до моєї нової батьківщини, — математик кумедно скривився й ляснув себе долонею по стегну, — але таких ідіотських запитань просто довше не витримаю! Домовимося так, Сверре, — він тицьнув у того пальцем із криво обрізаним нігтем, — дурнуваті питання задаватимеш англійською, а розумні — норвезькою.
— Тоді доведеться запросити перекладача, який послідовно перекладатиме з англійської, — посміхнувся Осланд, — оскільки я математичний невіглас, і ставитиму вам лише дурні запитання.
— Ну, необов’язково розпитувати про математику.
— Ви наш гість, тож ми мусимо виконувати ваші прохання. — Осланд задоволено відзначив свою першу маленьку перемогу. — Отже, ми не говоритимемо про математику, хоча вона є основою документального фільму, який зараз переглядатимуть наші шановні глядачі. Поговоримо про Польщу, вашу першу вітчизну. І про вашу малу батьківщину, місто Вроцлав.
— Я народився не у Вроцлаві, — заперечив математик. — Ви б мали краще підготуватися.
Осланд відчув, що спека від телевізійних юпітерів, зробилася нестерпною. Він пітнів, як миша. За мить піт виступить на його загримованому обличчі, на світлому, вишукано скроєному піджаку. «Авжеж, — подумав він. — Це нокаут. Асистенти підсунули мені невірну інформацію про цього сучого сина».
— А звідки? — запитав він спокійно.
— Я народився в прекрасному європейському місті, у Львові, — відказав математик і витер спітніле чоло.
Удар виявився влучним. Точно в ціль. Журналіст марно силкувався пригадати бодай щось про які-небудь польські міста. Проте в голові крутилася лише щойно отримана інформація про Вроцлав і дуже поверхова — про польську столицю, Варшаву. У його рейтингу Польща хіба що на бал випереджувала Анголу, бо там він міг назвати лише одне місто, столицю Луанду, та ще на два бали Патагонію, бо Сверре не пригадував назви жодного патагонського міста, якщо вони взагалі існували. Зараз треба було приховати власну зніченість, жартом чи якоюсь блазенською витівкою замаскувати конфуз. Або вдати, наче ти здаєшся, вибачитися й підморгнути глядачам, мовляв, бачите, з яким пихатим чваньком доводиться мати справу.
— Не всім телеглядачам відоме це славетне польське місто, — Осланд вибрав другий варіант. — Але, може, ви нам щось про нього розкажете?
— Справді, невідоме! — вигукнув учений. — Мабуть, вони навіть не знають, що це місто більше не польське! Тепер це совєцьке місто, скалічене, зруйноване й пригноблене московським режимом, місто, яке видерли в Польщі 17 вересня 1939 року, місто, з якого по війні вигнали поляків, тобто позбавили його душі! Можете собі таке уявити? Це те саме, що шведи відібрали б у норвежців Осло, приєднали до Швеції й вигнали звідтіля всіх норвезьких мешканців! І я мушу про все це розповідати? У нас достатньо часу? — запитав він, звертаючись до камер і, побачивши кивок остовпілого оператора, негайно відповів сам собі: «Так! Авжеж! Я розкажу вам зараз про місто без душі. Хто ж іще це зробить, коли не я?».
Осланд не вірив власним вухам і очам. Його передбачення поразки виявилося необгрунтованим. Усі глядачі запам’ятають крикливого шаленця та спокійного журналіста, котрий, як міг, захищався від зухвалого психа. Він полегшено зітхнув. Піт випарувався так само швидко, як і з’явився. Сверре дивився на свого співрозмовника, який раптом видався йому навіть симпатичним, а його костюм — старанно дібраним. Фіолетова шийна хустка гармоніювала із сірим вельветовим костюмом, який, проте, був занадто теплим на літо та ще й вимагав прасування. На зап’ястку поблискував дорогий годинник, на пальці лисніла масивна каблучка, певне, з білого золота. «Як я міг подумати, що він нечупара, — думав Осланд. — Та він майже денді! А цей його вибух і промова, котру він виголосив практично без помилок, позбавлять мене всіх проблем, і не доведеться ставити йому жодних запитань! А якщо хтось і дорікне мені пасивністю, я скажу: спробуй-но сам перебити такого ненормального!».
Читать дальше