Богдан Коломійчук - Небо над Віднем

— В мене є дещо інше, — промовив Нахман.

— Що ж?

Управитель вийшов з зали і, за мить, повернувся з невеличким пуделком в руках. Відкривши його, він показав комісарові яскраво-білий порошок, що був усередині.

— Що це? — запитав Вістович.

— Сахарина, — відповів той, — ложка цього порошку може замінити два-три фунти...

— Ось воно що, — комісар не стримав радощів, — уряд встановив монополію на виробництво цукру... Ти знаєш, що навіть зберігання будь-яких замінників — тяжкий злочин?

Нахман кивнув.

— Отже, в такий спосіб він тобі віддячував?

— Так.

— І не лише тобі? Гадаю, цим порошком він забезпечував усе місто?

— Думаю, не тільки. Більше йшло закордон.

— Ага, завжди цікавіше підривати чужу економіку.

— Мабуть, так...

— Але ж цукром не обійшлося, правда?

— Ще був підробний алкоголь і сигари.

— І все?

— Про інше я не знаю.

— Отже, наш Гофман насправді крупний аферист. Він і морфій міг дістати, чи не так?

— Я ніколи в нього про це не просив, але знаю, що міг би.

Вістович закурив, проте так і не торкнувся кави. Кілька хвилин він дивився крізь дим на переляканого управителя, що виструнчився перед ним, як школяр.

— Де зараз може бути цей Гофман? — запитав комісар.

— Я не знаю, пане Вістовичу...

Нахман говорив щиро.

— Ось тобі моя порада, — комісар загасив недопалок і звівся на ноги, — знищи цей порошок і все інше, що дісталось тобі від нього.

— А потім?

— А потім тікай з міста. Якнайшвидше.

Сказавши це, Вістович вийшов із зали. На вулиці він неквапно рушив убік Вірменської, вирішивши, що на сьогодні досить усього і слід хоч трохи перепочити. Потроху все складалося докупи. Отже, «діловий партнер» австрійського уряду, а точніше гаймверу, виявився крупним контрабандистом. Цілком можливо, що цим «діловим партнером» гаймверу насправді була мафія, а Гофман — тільки посередником між цими двома силами. Тоді це пояснює, чому Рімель вимагав насамперед відшукати документи, а вже потім самого Гофмана. Якщо гаймвер у Відні через мафію у Львові покривав крупну контрабанду, то оприлюднення цих паперів викличе небувалий міжнародний скандал. Звісна річ, для Австрії, яка зараз ледве оклигує після війни, це буде важкий удар. Гофман це розуміє, тому й наважився на свою небезпечну гру. Цікаво, що йому відповіли у Відні?..

В своєму помешканні Вістович несподівано для себе віднайшов чистоту. Ця гостя вкрай рідко потрапляла в його дім раніше, то ж тепер комісар почувався якось ніяково... Прибрала, очевидно, Марта. Сама вона мовчки лежала на канапі й дивилася кудись у стелю.

Вістович зняв пальто і привітався. Дівчина не відповіла.

— Ти хочеш їсти? — запитав комісар, згадавши, що не залишив їй ані грошей, ані їжі.

— Ти знаєш, чого я хочу, Гофмане, — відповіла вона сухим голосом, — мені погано...

— Їсти ти також мусиш.

— Морфій заміняє мені все. Навіть їжу.

— Гаразд. Я принесу.

Він, як і минулого разу, розламав ампулу, вилив її вміст у склянку з водою і подав Марті. Дівчина з жадібністю випила.

— Ти дав мені менше, — ледь не плачучи, сказала вона.

— Кожного разу буде менше, Марто. Доки не відвикнеш, — відповів комісар.

— Який ти жорстокий, Гофмане.

— Припини нарешті називати мене Гофманом, чорт забирай! — гримнув комісар.

Вона стрепенулася всім тілом, але за мить тихенько захихотіла. Почав діяти морфій...

— Ти пам'ятаєш наш замок, Гофмане? — ледве чутно лепетала Марта, якось дивно закидаючи голову назад. — Ти пам'ятаєш наш чарівний замок? І човен? Ти пам'ятаєш того човна?.. Замок... човен... Ти показав мені... Вода така тепла, як молоко... Ти там?..

— З мене досить! — не витримав Вістович, — Завтра ж забирайся з мого дому під три чорти!..

З цими словами він вийшов з кімнати, сердито грюкнувши дверима. Після важкого дня ця морфіністка тепер його дратувала.

Цього разу Вістович передчував, що серед ночі або під ранок йому знову задзвонять з Відня. Комісар прокинувся о пів на четверту і вже не зміг заснути. «Телефонний апарат в кімнаті, де зараз Марта, — подумалось йому, — треба перейти туди...».

Звівшись з ліжка, він хутко одягнувся і, обережно ступаючи, перейшов у сусідні покої. Світло вуличного ліхтаря, як завжди, заливало стіл і підлогу, скрадаючись, мов злодій, до софи. Марта спала спокійно, як і минулої ночі... Вістович подумав, що дарма нагримав на неї. Як це не дивно, але в своєму рідному Лемберзі він був потрібен тільки їй. Ця дівчина з важкою морфійною залежністю була єдиною, хто чекав його ввечері. Хоч і можливо не зовсім, якщо кожного разу називала його чужим іменем.