Затамувавши подих, Вістович озирнувся. В цю коротку мить він думав, чи не підведе його Самковський, але той також зробив усе відмінно. Поліцейський, прихопивши з їхнього столика горілку, підійшов до типа, що зостався сидіти за столом, і завів з ним якусь приязну розмову. Тип сидів спиною до вбиральні, то ж не міг бачити, як його товариш потрапив у полон.
Вістовичу слід було зробити щось, доки полонений в кльозеті почне гримати в двері. Приставити тому першому, з яким розмовляв зараз Самковський, до шиї пістолет? Ні, цей гад просто так не здасться, і тоді доведеться стріляти... Комісар прийняв інше рішення: вхопивши в руки стільця, він швидко підійшов до них і з усієї сили вперіщив ним росіянина. Стілець розлетівся на друзки, навіть на дрібніші, ніж можна було сподіватись. Вістович навіть зауважив про себе, що тепер почали робити паскудні меблі, не те що колись. Проте росіянин, на щастя, захрипів і осунувся на підлогу.
В кав'ярні почулися зойки і крики, втім Самковський швидко всіх заспокоїв, пояснивши, що він функціонарій поліції, а поруч з ним його колега.
— За стілець попрошу панство заплатити, — незворушно мовив кельнер, який так і не відірвався від своєї роботи і досі протирав тарілки.
— Це російський шпиг, — буркнув Вістович.
— Тоді горілка за наш рахунок, — так само спокійно промовив той.
Тим часом у двері вбиральні вже грізно лупили ногами.
— Присуньте шафу, — голосно мовив Самковський, і чоловіки з іншого кутка зали виконали його прохання. Після цього вони вдоволено повернулися знову за свої столики. Викликали поліцію і змусили здатися того, що був замкнений у кльозеті, інший росіянин потроху почав приходити до тями.
— Ось як ми зробимо, Самковський, — втомлено сказав комісар, — гарненько допитайте цих двох, а потім довершіть свою справу у міському комутаторі і заарештуйте усіх, кого знайдете на Бернштайна, звідки останнього разу дзвонив Гофман. Сам він, безперечно, давно в іншому місці, бо не такий дурний, щоб попастися так просто. Перевірте також дзвінки з будинку на Виспянського, 4 — це його останнє львівське помешкання. Зробіть список усіх телефонних з'єднань, скажімо, за місяць.
Поліцейський кивнув.
— Коли зустрінемось? — запитав він.
— Гадаю, вже завтра. Приміром, о десятій ранку у вас на Академічній.
Домовившись з ним, комісар вийшов з кав'ярні. Він попрямував убік Ягеллонської, де, минувши будинок Сейму, вдруге опинився перед «Народним Казино». Двері було відчинено, і цього разу Вістович безперешкодно зайшов досередини. Нахман порався у напівтемній ігровій кімнаті. Комісар голосно привітався.
— А-а-а, пане Вістовичу! Радий бачити пана, — сказав управитель, проте в його голосі не чулося жодних радощів.
— Навзаєм, Нахмане, — відповів Вістович, — бачиш, не все розпитав минулого разу, тому й прийшов ще раз.
— Що пана цікавить?
Комісар роззирнувся, а потім поволі сів у крісло, з якого зазвичай спостерігали за грою.
— Я б не відмовився від кави, Нахмане, — мовив він.
— Ой, прошу вибачення, хвилинку...
Управитель гукнув кельнера, який вже був на зміні, й загадав тому зготувати для гостя каву.
— Скажи, Нахмане, чи розпитував тебе ще хтось про того Гофмана, окрім мене? — запитав комісар, коли кельнер вийшов.
Управитель напружив чоло.
— Ні, — зрештою відповів він.
— Брешеш, розпитували. Гадаю, це були росіяни, але наказали тобі мовчати... Правда ж?
Управитель змовчав і демонстративно взявся до попередньої роботи. Вістович посміхнувся і продовжив:
— А ще той самий Гофман, який, як виявилось, живий-живісінький, раптом звернувся до тебе з дивним проханням записати його в боргову книжку... Тобі ж було неважко, чи не так, Нахмане? Адже віддячити він умів.
Управитель відірвався від своєї роботи і пильно вгледівся в комісара. Вони декілька хвилин мовчали.
— Ти знаєш, що Казимира Ляшевського вбито? — запитав Вістович. — Все тому, що якоїсь миті Гофману захотілося побавитись в іншу гру. Йому, бачте, набридло бути мертвим. Як тільки він повідомив, що живий, Ляшевський не дожив до світанку. Гадаю, таке може бути й з тобою...
Коли кельнер приніс каву, вони, знову мовчали. Поставивиши тацю перед Вістовичем, офіціант хутко вийшов із залу.
— Де тут цукор? — запитав раптом Вістович.
— Тепер важко дістати...
— Але Гофман завжди міг тобі допомогти з цим, чи не так? Бачиш, Нахмане, адреса, з якої той дзвонив до Відня, вимагаючи грошей, дивним чином збіглася з адресою одного цукрового перемитника, Густава Шоделя... То ж не клей дурня і додай мені цукру до кави.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу