Богдан Коломійчук - Небо над Віднем

— Наші шляхи перетнулись, — криво усміхнувся Вістович, — вони також шукають Гофмана.

— Вже не знайдуть, — урочисто зауважив Самковський.

— Знаю, цей скурвисин застрілився.

— Отож.

— А як щодо морфію, Самковський?

— Все домовлено, нас чекають, — відповів поліцейський.

Комісар накинув пальто, і вони, не гаючи часу, вийшли з будинку. Погода тим часом змінилась. На місто ліг густющий туман, що обіймав перехожих вологою і холодною пеленою. Вістович з приємністю відчув цю прохолоду на своєму обличчі й з насолодою вдихнув. Було годі уявити погоди кращої, аніж ця.

Чоловіки минули будинок пожежної команди, що стримів гострими шпилями з туману, мов середньовічний замок, і повернули на Замарстинівську. Тут, обійшовши чергові барикади, вони зайшли в двір облущеної кам'яниці, відтак Самковський далі впевнено рушив металевими сходами нагору і врешті кілька разів постукав у двері на другому поверсі. Йому невдовзі відчинили, і на порозі Постала молода жінка, щільно закутана в густу селянську хустку.

— А, то пан, — мовила вона Самковському, — заходьте, я вас чекаю.

— Зі мною ще колега, — поспішив зазначити той.

— Про колегу пан змовчав, коли ми домовлялися...

— Це своя людина, — заспокоїв він жінку, — новий клієнт.

— Що ж, прошу заходити, — врешті згодилася та, — обережно, поріг...

Голос цієї пані видався Вістовичу знайомий і, піднімаючись слідом за Самковським, він все намагався згадати, де міг чути його раніше. Врешті, опинившись в задушливому передпокої, де палахкотіло кілька гасових лампадок, він побачив її обличчя і не стримав посмішки. Жінка натомість завмерла від здивування.

— Доброго вечора, пані Фрюліх, — перший привітався комісар, — як ся маєте?

— Доброго вечора, пане...

— Вістович, — нагадав їй своє прізвище комісар.

— ...пане Вістовичу, — повторила вона, — дякую, незле... А ви?

— Здається, до вас рідко приходять ті, в кого все гаразд. Чи не так?

— Як сказати...

Від нього не приховався гнівний погляд, який вона кинула убік Самковського. Проте той виглядав не менш розгубленим, аніж сама Ріта Фрюліх. Між тим комісар швидко роззирнувся довкола. Під лампадкою невеликий письмовий стіл, на якому були акуратно складені папери, а поруч них лежало дві печатки і промокальний папір. В іншому куті стояв туалетний столик, над яким кріпилося на стіні чимале дзеркало.

— Як ваші підприємницькі справи, пане Вістовичу? — знову заговорила Ріта. — Вдалося у Львові знайти покупців вина?

— Якщо відверто, моя дорога пані Фрюліх, то зовсім я не займаюся вином, — відповів той.

— Он як? То ви мені збрехали? Хто ж ви насправді?

— Комісар віденської поліції.

Ріта зблідла, як смерть і, відступивши на два кроки, потягнулась до кишені.

— Я знаю, що для таких випадків у вас там лежить дамський револьверчик, — сказав Вістович, — але буде краще, якщо він там і залишиться.

— Що в дідька ви робите, Вістовичу? — прохрипів спантеличений Самковський.

— Вашу роботу, — відповів той, — розповісти вам, яким чином ця чарівна пані добуває морфій? Гадаю, я помилюся тільки в деталях.

— Що ж, розкажіть, — раптом посміливішала Ріта, — мені також цікаво.

— Я не помилюся, якщо скажу, що ви актриса за фахом, правда ж, пані Фрюліх? Моя дружина була актрисою, і я добре знаю ці акторські манери. Завжди можна впізнати театральну діву з того, як вона поправляє капелюшок, заглядає на себе в люстерко, говорить або реагує на слова співрозмовника. Це я зрозумів ще у віденському потязі.

— Припустімо, так. Ви вгадали, — мовила Ріта, — і що з того?

— А те, що й морфій ви добуваєте в акторський спосіб.

— Як цікаво, пане Вістовичу. Поясните, як саме?

— Охоче. Отам на столі, серед решти паперів у вас лежать чисті бланки лікарських рецептів, чи не так? Колір паперу і шрифт дуже характерні. Їх важко підробити. А зважаючи на теперішні часи, взагалі неможливо. Та навіть якщо вдасться підробити бланк, то де взяти лікарську печатку? А без рецепту і печатки морфій не продадуть в жодній аптеці.

— Що ж, по-вашому, я пограбувала лікарський кабінет? — нервово засміялась Ріта.

— Не зовсім, я не дарма згадав, що ви актриса, — мовив комісар, — зайшовши в лікарський кабінет зі своїм спільником, для вас дуже просто вдати непритомність. Ви падаєте, спільник вас підхоплює і просить лікаря, наприклад, принести води. Той вибігає з кабінету, а ви за цей час хапаєте печатку і бланки... Виставу цю ви можете грати інакше, але зміст її залишається той самий. Потім все складається якнайкраще: ви пишите десяток рецептів, ставите на них печатки і скупляєте в аптеках увесь їхній запас морфію... Згодом продаєте, скажімо, втричі дорожче польській чи українській армії. Або ж звичайним морфіністам...