Він зупинився, щоб запалити цигарку, а коли знову звів очі й подивився перед собою, уздрів двох типів, які загородили йому дорогу.
Вістович, найперше, приязно посміхнувся і спробував їх обійти, але ті не поступались.
— Добридень, друзяко. Куди спєшиш ? — хрипло з російським акцентом проказав один з них.
Комісар озирнувся. Ясна річ, поліції ніде не було. В наступну мить, його міцно вхопили за праве зап'ястя. Таким чином, дістати зброю він вже не міг.
— Нащо тобі Гофман? — запитала неголена фізіономія, що опинилась просто перед ним.
Цей другий говорив вже без акценту.
— Маю до нього справу, — стримано відповів Вістович, відчуваючи, що опонент набагато сильніший фізично.
— Яку справу? — допитувався той, підсуваючи фізіономію ще ближче, мовби збирався вкусити.
— Скажу тільки йому, — ризиковано відповів комісар, — ви знаєте, де він?
— Самим інтересна, де він, — зауважив тип з акцентом.
— Працюєш на уряд? — єхидно запитав неголений, майже торкнувшись носом його обличчя.
— Ні, на сестер милосердя, — сказав Вістович і одразу ж пошкодував.
Хтось із них вдарив його в обличчя з такою силою, що немалий за розміром комісар повалився з ніг.
Його розібрала лють, і він вже ладен був схопитися на ноги, щоб як слід відповісти, але відчув, що не має сил. Удар був напрочуд вмілий. Окрім того, зрадницьки заболіло серце. Вістович спробував дотягнутися до пістолета, але хтось із тих двох наступив йому просто на долоню. Ще років десять тому він переламав би їм кістки, але тепер мусив терпіти своє становище. Суча старість...
— Як знайдеш цього скурвисина, то передай, що йому срака, — почув над собою комісар.
— Сра-ка... — повторив інший тип по складах, хоча Вістович добре все зрозумів і з першого разу.
Кілька хвилин він залишався в такому ж положенні, щоб прийти до тями, а потім зробив спробу підвестись. Зрештою, він з подивом відчув, що хтось намагається йому допомогти. Опинившись на ногах, Вістович порівнявся з цим невідомим. Незнайомець був приблизно однакового з ним зросту і віку. Щоправда, був худорлявий, а під лівим оком у нього звивався продовгуватий синій шрам.
* * *
— У цих добродіїв ані крихти совісті, — осудливо сказав незнайомець, — певно обібрали пана як липку?
Голос у нього був м'який і співчутливий, як у місіонера.
— Та ні, не взяли нічого, — відповів комісар.
— Я їх знаю. Прийшли сюди разом з росіянами і залишились.
— Хто вони?
— Бандюгани. Називають себе Bruderferajn.... Мені від них також дісталось.
— А вам за що?
— Підозрюю, за те саме, що і вам.
Вістович з подивом глянув на свого співрозмовника і навіть забув, як жахливо боліло під вилицею.
— Що ви маєте на увазі?— запитав він.
— Довго розповідати. Може зайдемо кудись. Готовий битися об заклад, що ви не проти випити, — сказав незнайомець.
Комісар згодився, і обидва подалися до «Віденської кав'ярні», що виявилась найближчою. Всередині пили каву кілька українських офіцерів. Один з них поцікавився, чи добре Вістович почувається і чи не потрібна бува допомога.
Комісар віджартувався, розповівши байку про те, як спіткнувся, позираючи на молодицю, і ті повернулись до своєї розмови.
— То ви русин? — запитав незнайомець, почувши як Вістович говорить українською.
— Чи не занадто питати когось про народовість, якщо пан навіть не назвав свого імені? — мовив комісар.
Наблизився кельнер, одразу принісши мидницю з холодною водою і рушничок для прикладань. В ці неспокійні часи поява в кав'ярні когось побитого чи навіть пораненого нікого не дивувала. Тут могли надати просту медичну допомогу, і неважливо, хто це був, українець, поляк, жид, австріяк чи будь-хто інший.
— Мене звати Казимир Ляшевський, — представився нарешті незнайомець, і Вістовичу здалося, що ім'я це він щойно вигадав.
— Гаразд, пане Ляшевський, — промовив натомість комісар, з насолодою прикладаючи до обличчя мокрого рушника, — тепер, гадаю, можете сказати, чому мені допомогли.
— Бо ті двоє — справжні мерзотники.
— Погоджуюсь. Але, як на мене, цього недостатньо. Пан зазначив, що мав з ними справу раніше...
— Так, через того ж таки Гофмана, — відповів він, — адже пан його шукає, правда?
— Звідки ви, в біса, про це знаєте? — запитав комісар, відриваючи від обличчя рятівну прохолоду.
— Чув, як вони з вами говорили.
— У вас відмінний слух.
— Так, до війни був оперним співаком...
— Отже... — Вістович пригадав розповідь господині з помешкання на Виспянського, — ви той самий чоловік зі шрамом, який навідував Гофмана?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу