Богдан Коломійчук - Небо над Віднем

До світанку залишалося не більше години, і комісар, узявши свою єдину валізу, подався в місто пішки.

Той факт, що в його місті точиться війна між українцями і поляками, виказували тільки перекопані дороги й поодинокі барикади. Будинки поруч були цілими: Можливо тому, що насправді тут відбувалось протистояння між колишніми військовими побратимами, однокурсниками, учорашніми колегами і дуже часто між сусідами, які після боїв поверталися на одну вулицю.

Перш ніж взятися до справи, Вістовичу належало знайти В цьому місті його спогадів свою власну адресу. Він був переконаний, що в його будинку давно поселився хтось інший. Таке часто трапляється під час і після війни. Зазвичай, коли повертаються законні господарі, їм важко будь-що довести новим власникам. За час їхньої відстуності змінюються закони, знищуються документи і навіть стирається частина пам'яті.

Двері його будинку на вулиці Вірменській були замкнені. Вістович дістав з кишені ключа, і той несподівано підійшов. «Можливо, нові господарі вирішили не змінювати замка», — подумалось йому. Він піднявся сходами нагору, де були ще одні двері, котрі вели до передпокою. Ключ до них також підійшов, хоча замок добряче заіржавів і довелося повозитися, щоб їх відчинити.

Повітря всередині було густе й застояне. Чувся запах плісняви, а довкола виднівся добрячий шар пилу. Проте все це вказувало тільки на те, що іншого господаря, окрім Вістовича, тут не було. Все в помешканні лишилося так, як чотири роки тому, коли він поспіхом зібрався і виїхав разом з корпусом військових жандармів, котрих терміново перекидали обороняти Перемишлянську фортецю.

Комісар перейшов через передпокій і відчинив вікно. Зимове львівське повітря увірвалось досередини і зашурхотіло якимись давніми вицвілими паперами на письмовому столі. Разом з повітрям і холодом до кімнати проникли снопи ранішнього світла і десь іздалеку почулися перші постріли. Львів прокидався.

О десятій комісар попрямував на вулицю Виспянського, де проживав колись Гофман. Проте ледве перейшовши Валову, він мусив зупинитись. Поруч, на Митній площі, якраз точилася перестрілка між польським та українським загонами. Комісар вже вирішив обійти це місце, як раптом з боку Руської виїхав трамвай і попрямував просто туди, де йшов бій. Вістович вже подумав, що водій трамваю п'яний або несповна розуму чи просто не зауважив, що діється попереду, аж раптом з обох боків, польського та українського, залунали команди припинити вогонь. Солдати перестали стріляти, чекаючи доки трамвай виїде далі на Личаківську і, щойно той опинився на безпечній відстані від куль, бій поновився.

Словом, замість іти пішки, краще було повернутися на Руську і дочекатися наступного трамваю, щоб дістатись на Верхню Личаківську, а звідти вже провулками на Виспянського.

На щастя для Вістовича, після зникнення Гофмана в будинку під номером чотири не було інших постояльців. Господиня, літня миловидна пані, так і не знайшла за два місяці (а Гофман зник в листопаді 1918 року) іншого достойного орендаря і воліла, щоб помешкання краще залишалось порожнім, аніж там жив будь-хто за будь-яку плату.

Вістович зізнався, що він комісар віденської поліції, проте це її зовсім не схвилювало. По-перше, вочевидь, тому, що Відень був далеко і тамтешні функціонарії вже не мали в Лемберзі жодних повноважень, а по-друге, на візит поліції господиня сподівалась...

Леон Гофман був увічливим, але дивним постояльцем. Часто зникав на декілька днів, а потім повертався втомлений і в брудному одязі. Тоді закривався у кімнаті й просив не турбувати його доти, доки не вийде сам.

— А чи приходив хтось до нього? — запитав Вістович, спостерігаючи, як господиня наливає йому чай.

— Лише одного разу. Високий поштивий пан з продовгуватим шрамом під лівим оком. Зараз багато таких пошрамованих, знаєте... — відповіла вона, — хоч, зрештою, відвідувати мого постояльця могли й тоді, коли я не була вдома. Вам додати трохи цукру в чай, пане Вістовичу?

Таке, здавалося б, звичне світське питання спантеличило поліцейського. Після знайомства з Шоделем він готовий був з підозрою дивитися на кожного, хто згадує про це «біле золото». Не дочекавшись відповіді, господиня здивовано глянула на гостя і повторила питання:

— Вам чай з цукром, пане комісаре?

— Так, якщо маєте, — відповів той.

Маю, — відповіла вона, — добродій Гофман завжди міг добути для мене солодинку за низькою ціною.