Богдан Коломійчук - Візит доктора Фройда

Вістович напружено вслухався у його слова і рухи, намагаючись уявити, де саме за його спиною той знаходиться.

— Так чи ні? — повторив маніяк.

— Так.

— Саме тому я хочу зрівняти ці умови. Ви дещо зробите, пане Вістовичу, причому не пізніше сьогоднішнього ранку. Готові до того, щоб приміряти на себе мою роль, комісаре?

— Про що йдеться? — не зрозумів той.

— Про те, що завтра, пане Вістовичу, ви прийдете в поліцію не як комісар, а як злочинець. Тобто напишете зізнання у нещодавніх убивствах.

— Що ти плетеш, ідіоте? — не втримався комісар. — Усі подумають, що я просто з'їхав з глузду.

— А ви зумієте їх переконати, навіть якщо це здасться їм маячнею, — спокійно відповів Упир. — Для переконливості навіть підіть у редакцію якої-небудь газети і зробіть зізнання там. Впевнений, вони будуть надзвичайно вдячні вам за сенсацію.

— Ще б пак... — процідив комісар.

Він раптом відчув, що втрачає терпіння. Вихопивши з кишені зброю, Вістович різко повернувся назад і вистрілив навмання. Було чути, як куля влучила в бетонну стіну і, відбившись від неї, рикошетом полетіла у воду. Позаду вже нікого не було, мовби хвилину тому комісар говорив сам із собою. Тоді він направив поперед себе ліхтар, шукаючи ним свого співрозмовника, але той, мов крізь землю провалився.

— Щоб ти здох, падлюко! — Вістовичу нестерпно хотілося вистрілити ще раз, і він був переконаний, що цього разу таки влучить. Навіть якщо побачить перед собою лише тінь маніяка, а не його самого.

Втім, укотре складалося враження, що цей Упир насправді не упир, а привид, що міг з'являтися і зникати тоді, коли йому заманеться.

— Гаразд, я все виконаю! — вигукнув комісар. — Чуєш мене, падлюко? Вранці напишу в поліції зізнання, що це я убивця! Тільки не чіпай Бейлу. Вона ж тут зовсім ні до чого... Чуєш?..

Однак тепер з ним розмовляло тільки відлуння. Від смороду й задухи ставало нестерпно, і комісар подався до виходу. Добряче поблукавши, він таки опинився на поверхні, де до нього обережно наблизились Самковський з іншим поліцейським.

— Усе гаразд, шефе? — запитав ад'юнкт.

— Ні, — буркнув той у відповідь. — Ми в дупі, Самковський... У найгіршій дупі за все життя. Принаймні я...

Більше не кажучи ані слова, комісар подався у бік свого помешкання на Вірменській.

— Знаєте, Вістовичу, а я ж міг сто разів поїхати з цього проклятущого Лемберга. Мене кликали до Відня... — директор львівської поліції важко сперся рукою на віконну раму і трохи поспостерігав, як між подвійною шибкою істерично б'ється перша весняна муха, що прокинулась від несподіваного сонячного тепла.

— Звісно, в столиці я б займав нижчу посаду, — продовжив він, перевівши погляд на ранкову вулицю, якою жваво сновигали пішоходи і фіакри, що, здавалось, також прокинулися від довгої сплячки. — Але мене б принаймні не оточували звідусіль ідіоти.

Тут він перевів погляд на підлеглого. Вістович змовчав. Комісар був блідий як смерть, а під очима його від тривалого безсоння промалювалися темні круги.

— Скажіть щось, в біса! — не витримав Шехтель.

— На жаль, сказати нічого, пане директоре.

— Тоді повторіть, що за гівно ви принесли мені на стіл?

— Моє зізнання, пане директоре.

— В тому, що ви і є той самий Упир?

— Так.

— Курва, та ви справді ідіот, Вістовичу! — закричав директор. — Чи це у вас від алкоголю?

— Ані перше, ані друге, — незворушно відповів комісар, чим остаточно вивів шефа з рівноваги.

— Тобто ви справді замордували усіх тих нещасних жінок?! — заверещав Шехтель.

— І двох чоловіків.

— Тоді, чорт забирай, вас заарештовано, комісаре!

Шехтель швидким кроком підійшов до дверей і рвучко їх прочинив.

— Хто там є, сюди! — гукнув він у коридорний простір.

За хвилину в кабінет зайшли двоє поліціянтів.

— Взяти цього скурвисина, — наказав їм директор.

Однак ті остовпіли й тільки мовчки закліпали очима.

— Я сказав, узяти його, — повторив наказ Шехтель. — Одягніть на нього кайданки.

Чоловіки нерішуче ступили крок уперед. Втім, комісар підвівся сам і простягнув їм зап'ястя.

— Робіть, що кажуть, — промовив він їм.

За хвилину на руках у комісара вже блискотіло залізо.

— Відведіть його до бісової матері в камеру, — вже спокійніше сказав Шехтель. — Нехай посидить там кілька днів, поміркує...