Богдан Коломійчук - Візит доктора Фройда

— А в чому річ? — різким неприємним голосом запитала вона.

— А що коли б я попросив у вас позичити мені мундир? — якомога люб'язніше запитав комісар.

— Який мундир? Якого часу?

— Нашого. У вас же є вистави на сучасну тематику?

— Немає, — відрубала жінка.

Вістович звів здивований погляд на директора, однак той тільки ствердно кивнув.

— Гаразд, — сказав раптом комісар. — Але чи змогли б ви, наприклад, пошити потрібний костюм?

— Змогла б, — ствердно мовила Клара, — але не зараз. Зізнаюся, є в мене такий талант.

Заговоривши про свої здібності, жінка несподівано подобрішала.

— Чому ж не зараз? — поцікавився Вістович.

— Бо нещодавно виконала цілих два таких замовлення, а сьогодні вранці віддала третє.

— Он як? І що ж за костюми ви шили? — обережно перепитав поліцейський.

— А чому б я мала вам розповідати? — питанням на питання відповіла Клара.

— Бо я хотів би замовити дещо для себе, тому мушу знати, чи буде це вам під силу, — збрехав комісар.

— Чи буде мені під силу? — вигукнула Клара. — Якщо хочете знати, то я пошила два мундири для нашого фехтмейстера за дві ночі! Чи буде під силу, кажете...

— А які ж мундири? — Вістович відчув, що в горлі в нього раптом пересохло.

— Один військовий, а інший такий, як носять кондуктори в потягах, знаєте?.. Нелегкі були завдання, скажу вам. Але я їх виконала.

— І на кожен мундир у вас пішла одна ніч?

— Саме так!

— Куди ж поспішав цей ваш фехтмейстер?

— Сказав, що таємниця... Та не інакше, як хотів розіграти друзів. Мені, зрештою, однаково. Заплатив добрі гроші, отримав швидко замовлення...

Тут вона виразно глянула на нього.

— Кажете, останній замовляв напередодні?

— Атож.

— Знову мундир?

— Знову.

— А який?

— Послухайте, добродію. Я ж ото вам не присягала розповідати все щиро, як на сповіді, — зауважила Клара, покосившись на директора.

Комісар узяв її під лікоть і відвів трохи вбік.

— Кларо, — промовив Вістович упівголоса, тицяючи їй згорнуту купюру, — мені важливо це знати. Який третій мундир замовив цей чоловік?

— Поштаря, — коротко відповіла жінка, блискавично вхопивши гроші.

— А як звати вашого фехтмейстера?

В руках поліцейського з'явилася нова купюра.

— Він просив не називати його імені нікому.

— Я мовчатиму.

— Послухайте...

— Ось іще стільки ж.

— Гаразд. Його ім'я Франц Гольм.

— Чудово, дякую.

Комісар залишив її і підійшов до директора.

— Що ви знаєте про цього фехтмейстера? — запитав він у нього.

— Нічого. Гадки не маю, хто це. Фехтмейстерів наймають режисери, а не директор, — роздратовано відповів той.

— От паскудство! — вигукнув Вістович, відчуваючи, що з рук вислизає чудова зачіпка. — Костюмер знає більше за директора! Що за чортівня?!

— В усіх театрах найбільше про все і про всіх знають костюмери... — пробурмотіла Клара, але Вістович вже її не чув.

Він кинувся до будинку доктора Фройда і понад усе хотів опинитися там в одну мить. Проте відстань виявилась надміру довгою. Він застав доктора за чаєм.

— Що в біса сталося, комісаре? — здивувався той, побачивши перед собою захеканого поліцейського.

— Чи було у тому списку віденських пацієнтів ім'я Франца Гольма? — видихнув комісар, відчуваючи, що в очах його починає темніти.

Фройд майже без вагання дав ствердну відповідь.

— Здається, я навіть підкреслив його, — додав він.

— От ми й маємо справжнє ім'я Упиря, — мовив комісар.

Голос його раптом став здавленим. В грудях шалено запекло, і Вістович важко осунувся на підлогу. Як зіскочив з місця доктор і підбіг до нього, комісар уже не бачив.

Коли він прийшов до тями, то зауважив, що лежить на зручній софі, а в кімнаті панують сутінки. В ніздрі вдарив сильний запах тютюнового диму.

— Вітаю з пробудженням, пане комісаре, — почув він голос доктора Фройда, і постать того виросла над його софою.

Вістович мусив примружити очі, щоб сфокусувати зір на обличчі доктора. Він, як завжди, тримав у руках сигару і час від часу підносив її до рота.

— Серце у вас нікудишнє, комісаре, — знову озвався Фройд. — Либонь, траплялося таке й раніше.

Вістович пригадав, що подібне з ним якось сталося два роки тому в Кракові, однак змовчав і поволі почав підводитись. На руці він помітив сліди від ін'єкційної голки.

— Я зробив вам укол, — пояснив доктор, — це було необхідно.

— Скільки минуло часу? — запитав комісар.

— Доба.

— Чорт забирай...

— Могло минути значно більше часу, пане комісаре, — промовив Фройд.