Богдан Коломійчук - Візит доктора Фройда

— Безперечно, мені видалося дивним те, що хтось описує картини вбивств у найменших деталях, — першим заговорив Фройд. — Іще дивнішим було те, що Німанд ці убивства передбачає. Я гадав, — це психологічний феномен, який допоможе правосуддю. Однак мені й на думку не спадало, що цей чоловік сам стане підозрюваним...

— Чи звернули ви увагу на його правицю? — запитав комісар.

— Так, навмисне вгледівся, пам'ятаючи ваші вчорашні питання, — мовив доктор. — Усі пальці там цілі й відмінно функціонують.

— Гаразд, — Вістович тепер і сам відвів погляд до вікна і вгледівся у сірі непривітні будівлі навпроти «Атлясу». — Про що у вас була розмова?

— Я не все можу вам розповісти.

— Чорт забирай, докторе, ви згадували про громадянський обов'язок! — не витримав Вістович.

— Він скаржився мені як лікарю, — безапеляційно сказав той.

— Невже йому знову наснився сон? — єхидно зауважив комісар.

Не зводячи зі співрозмовника очей, доктор Фройд підніс до рота сигару, і за мить довкола його обличчя скупчилася тютюнова хмара.

— Наснився чи ні? — трохи знервовано перепитав комісар.

Фройд кивнув.

— І що цього разу?

Вістовича охопило незрозуміле хвилювання.

— Цього разу він бачив уві сні замкнуте приміщення. Воно було брудне й тісне, наче в'язниця... — мовив доктор. — Раніше в таких снах Німанду вдавалося хоч недовго тікати, а тут виявилось нікуди. Таке от психологічне загострення... Схоже, переїзд нічим йому не допоміг, а радше навпаки.

Комісар згадав про своє доручення Самковському і вирішив закінчувати розмову.

— Гарного вечора, докторе Фройде, — побажав він, встаючи з-за столу.

— Ви заарештуєте його? — не відповівши на побажання, запитав доктор.

— Вочевидь.

Комісар насадив на голову капелюха. Він подумав про мерзенний лютневий холод, який панував назовні, і про те, що сьогодні ще доведеться чимало часу провести на вулиці.

Від «Атлясу» комісар швидкими кроками перейшов до будинку Дирекції і, щойно зайшовши, гукнув черговому:

— Хто є?

— Двоє капралів.

— Скажи, щоб чекали мого наказу.

— Слухаюсь.

Сам він піднявся до кабінету і, діставши з кишені свого браунінга, перевірив у ньому набої. Потім дістав з шухляди запасні і закинув їх в іншу кишеню. За кілька хвилин він знову спускався донизу. Біля чергового вже дзеленчав телефон, і Вістович знаком показав, що сам прийме дзвінок.

— Поліція, — коротко сказав він у слухавку.

На зв'язку був Самковський:

— Поклич комісара Вістовича. Хутко!

— Це я, Самковський.

— Комісаре, той скурвисин тікає з міста! — заволав ад'юнкт.

— Як це тікає?

— Щойно придбав квитка на потяг. Я телефоную з двірця... — пояснив Самковський.

— О котрій і куди відправлення?

— За годину до Бродів [20] В часи описуваних у романі подій через місто Броди проходив державний кордон між Австро-Угорською та Російською імперіями. .

— За кордон тікає.

— Не інакше, комісаре, — погодився ад'юнкт.

— Гаразд, стежте за ним. Я повідомлю залізничну поліцію і за півгодини приєднаюсь до вас.

Вістович, не кладучи слухавки, натиснув телефонну рогачку і набрав номер телефоністки. Щойно вона озвалася, попросив з'єднати його з двірцевою поліцією. Офіцер на іншому кінці дроту, на щастя, виявився тямущим, і комісару не довелося довго йому пояснювати, в чім річ. Вже за кілька хвилин Вістович у супроводі двох поліційних капралів вирушили в напрямку вокзалу. Опинившись на місці, комісар наказав їм триматися осторонь і чекати сигналу. Сам він попрямував уздовж перону, шукаючи Самковського. Той курив біля кіоску з прецлями і навіть перемовлявся про щось із миловидною продавчинею. Вдавати із себе звичайного роззяву ад'юнктові вдавалось пречудово. Вони з Вістовичем радісно привіталися, мов давні кумплі, проте розмову вели упівголоса і геть про інше:

— Де він, знаєте? — запитав комісар.

— Вагон одразу за нами... Четверте купе, — відповів підлеглий.

— Вже там?

— Ще ні. Он він біля кіоску з газетами...

Вістович вдавано недбало озирнувся.

— Хто ж читає у вечірньому поїзді? — промовив комісар.

— А він пресу і не купує, — сказав Самковський. — Здається, чекає на когось...

Тим часом на пероні з'явився офіцер двірцевої поліції і неквапно попрямував до них.

Могло здатися, що він просто робить огляд, і Вістович вдруге за вечір подумки подякував йому за тямущість. Ставши поруч, офіцер закурив.

— Доброго вечора, майоре, — стишено привітався з ним Вістович.