Гюнтер Продель - Вбивці на борту

По тому Розенбаум заходився дбайливо лагодити свою пастку. Перш за все двоє його помічників, переодягнених сажотрусами, пролізли по трубі до квартири Ріннельтів і підключили до телефону магнітофон, самі ж залишилися біля нього на цілодобовій варті. Крім цього, на центральній телефонній станції Вісбадена було встановлено спеціальний апарат, що автоматично реєстрував усі виклики квартирного телефону Ріннельтів, а також місце, звідки цей виклик надходив, бо ж комісар був певен: рано чи пізно злочинці подзвонять до батьків, аби продовжити переговори.

І не помилився. Вранці 19 лютого телефон задзвонив. Різко, тривожно.

Іоахим Ріннельт хотів схопити трубку, але агенти перешкодили йому. Підключений до апарата магнітофон відмовив: кримінальній поліції доводилося задовольнятися старим знаряддям, часто-густо вже спрацьованим. Очевидячки, і цей магнітофон не становив винятку.

Лише коли телефон задзвонив учетверте, диск магнітофону почав повільно обертатися. Тремтячою рукою Іоахим Ріннельт взяв трубку, але йому перехопило горло від хвилювання.

— Алло, Ріннельт слухає! — зрештою видушив він з себе.

— Ви знайшли черевика? — запитав голос. Низький, безсумнівно змінений.

— Так, звичайно… Ми згодні! — поспіхом вигукнув Рійнельт.

Агенти несамовито замахали руками, вимагаючи, аби він розмовляв повільніше, якомога затягував розмову, адже апаратові на АТС потрібно було щонайменше три хвилини для того, щоб запеленгувати абонента. Але Ріннельт розгубився і не знав, що говорити.

— Гроші підготовлено? — запитав той же голос. — Візьміть до уваги: банкноти мають бути старими, дрібними, різних серій. Зрозуміло?

Агенти знову замахали руками, нагадуючи, про що було домовлено заздалегідь. І Ріннельт слухняно відповів:

— Зрозуміло. Проте я ще не зібрав усіх грошей. Гадаю, завтра… Треба домовитися, де ми зустрінемось і…

Голос урвав його:

— Подбайте про гроші. Ми ще подзвонимо. В трубці гучно клацнуло.

— Алло! Алло! — скрикнув Ріннельт. — Чуєте, спершу я мушу поговорити з хлопчиком. Чи не може він підійти до телефону? Тут мати, вона божеволіє…

Один з агентів обережно забрав у нього трубку, кинув її на апарат.

— Шкода! Цього замало, пане Ріннельт.

— Але я не знаю, про що говорити з ним! Що ж робити? Що ж робити?

— Якнайкраще — піти до ліжка і спробувати заснути. Сьогодні вже нічого не трапиться. Проте, він неодмінно телефонуватиме. Сподіваюся, завтра. Він чекатиме, поки ви зберете гроші.

— Ох, леле! Гадаєте, вашому шефові дадуть таку суму?

— Обер-бургомістру ще потрібний для цього дозвіл муніципальної ради.

Ріннельт зітхнув, поволі підвівся і, згорблений, пішов з кімнати. Йому було соромно признаватися цим чиновникам, що він, незважаючи на свою видиму заможність, неспроможний зібрати отих грошей. Геть усі його здобутки вкладені у справу, а друзів, які б виручили з біди, немає. Отже, доводиться покладати надії лише на магістрат, що пообіцяв позичити йому гроші, аби врятувати сина.

Коли Ріннельт пішов, обидва агенти кілька разів прокрутили запис.

— Б'юсь об заклад, голос змінений і належить він молодому хлопцеві,— зауважив один.

— Цілком можливо, — відгукнувся інший. — Та ну його до біса! Я стомився, мов собака. Давай спати.

І почав влаштовуватися на пухкому персидському килимі.

А в сусідній кімнаті, як вартовий на посту, застигла біля вікна невтішна мати. Стояла годинами, видивляючи очі, повна віри у те, що ось-ось із цієї жахливої темряви вирине маленька постать…

Наступного дня, близько половини на третю, телефон задзвонив знову, і той самий змінений голос поцікавився:

— Гроші зібрано?

Цього разу відгукнулася пані Ріннельт; їй пощастило, як зафіксував секундомір, затягти розмову на дві хвилини і сорок секунд.

— Ми подзвонимо ще! — запевнив голос, і в трубці клацнуло.

На подив, підключений на АТС механізм спрацював напрочуд швидко: цього часу йому вистачило, щоб визначити — викликали з кабіни на платформі вісбаденського вокзалу. Проте, хоч як поспішав комісар Розенбаум, дорога відібрала кілька дорогоцінних хвилин. Звісно, кабіна була вже порожньою, і жоден з опитаних не бачив, хто останнім заходив до неї. Розлючений комісар наказав демонтувати кабіну і передати її у дослідний відділ, аби відшукати якісь сліди. Але то вже було відверте безглуздя!

Не пощастило комісарові й з іншим: видобуту з магнітофону стрічку теж ретельно дослідили, гадаючи відшукати у таємничому голосі якісь особливості — акцент, діалектизми, дефекти мови, — щоб за їхньою допомогою скласти висновки про особу злочинця. Марно! Далася взнаки несправність приладу, тому запис настільки спотворював голос, що про якісь там тонкощі не могло бути й мови.