Гюнтер Продель - Вбивці на борту

Замість того, щоб прямо відповісти на запитання судді, Польман заходився непереконливо, безглуздо викручуватися, потім замовк, через що в судді та присяжних, звісно, виникла думка, що то гроші Нітрібіт.

З цієї єдиної в ході процесу делікатної ситуації Польмана несподівано виручив прокурор Зоммер.

— Пане Польман, — поцікавився прокурор, — чи не обіцяли вам особи, що, можливо, мають відношення до вбивства, якусь винагороду за мовчання?

Більшого б не змогли зробити для свого підзахисного обидва адвокати! Польман вдячно посміхнувся і кивнув головою.

Якщо до цього випадку хтось вельми наївний ще вважав, що викриттю вбивства Нітрібіт, мовляв, завадили помилки та недбалість поліцейських слідчих, то зараз геть усім стало цілком зрозумілим: процес служить лише для того, щоб затьмарити, замовчати справжні обставини та підстави злочину.

Який саме гонорар одержав або мав одержати за мовчання Польман, на суді не з'ясували, та й не прагнули цього. В одній з газет тоді з'явився допис під заголовком: «Польман вимагає мільйон», в якому, поміж іншим, писалося: «Після того, як Польмана було випущено з в'язниці і він заходився друкувати на сторінках «Квіку» свої спогади, родичі однієї вельмишановної особи, що мала стосунки з Нітрібіт, налякались і доручили одному гамбурзькому адвокатові «владнати цю справу». Адвокат зустрівся з Польманом, і той зажадав мільйон марок. Та після подальших тривалих переговорів він нібито погодився на чверть мільйона».

Гамбурзький адвокат — вже згадуваний Мюллер — у передостанній день процесу виступив як свідок захисту і підтвердив під присягою, що дійсно мав з Польманом подібні переговори. Проте йшлося не про «платню за мовчання», а про «придбання деяких особистих прав». Ні суми винагороди, ні імені поручителя Мюллер не назвав, цілком слушно пославшись на свій обов'язок зберігати професійну таємницю. Коли ж суддя звернувся до Польмана, чи не може він відповісти на ці запитання, останній також послався на умови угоди, яка вимагає бути стриманим.

12 липня 1960 року балаган закрився. Як обіцяли Польману, його було виправдано через брак доказів «в ім'я народу і на державні кошти», як провіщає у таких випадках звична формула.

Проте боннська казна навряд чи зазнала збитку: адже у цьому випадку вона захищала саму себе в образі керівної верхівки держави, на спокій якої зазіхнув злочинець-рецидивіст і гомосексуаліст… [3] Ця історія має продовження. У березні 1966 року до мюнхенського суду надійшов позов «про невиконання умов угоди та сплату збитків». Подав позов Хайнц Польман. «Мені обіцяли заплатити за мовчання 300 тисяч, сплатили ж лише 60. Якщо не одержу решту, розповім усю правду!» — так заявив Польман журналістам. Нам не відомо, чи задовольнив мюнхенський суд вимоги Польмана, чи відхилив їх, проте «правдива розповідь» так і не з'явилася на сторінках газет і журналів. Лишається припустити, що й цього разу Польману заткнули пельку грішми. (Прим. перекладачів).

— Ваш багаж на чотири кілограми важчий, ніж дозволено, — сказав чиновник, який приймав від пасажирів речі в аеропорту в Денвері. Тренованим рухом він зняв з великих вагів два чемодани і поставив їх на бар'єр перед собою. Стара дама з добрим, трохи розгубленим обличчям безпорадно глянула на нього. Відчувалось, що вона погано обізнана з правилами, які діють на аеродромах.

Чиновник зиркнув на бирку, що висіла на чемодані, й пояснив їй:

— Місіс Кінг, пасажиру дозволено провозити не більше шістдесяти шести фунтів. Ваші ж чемодани важать майже сімдесят п'ять. Вам доведеться доплатити за зайву вагу. Якби частину одягу ви переслали поштою, це коштувало б дешевше. Часу на це вистачить: відліт на Портленд о 6 годині 25 хвилин.

Місіс Кінг знизала плечима й окинула поглядом великий зал аеропорту, шукаючи очима сина, який разом зі своєю жінкою привіз її сюди. Того дня —1 листопада 1955 року — вона вперше за свої шістдесят три роки збиралася сісти в літак, та й то лише тому, що інакше дістатися до мети своєї подорожі не могла. Місіс Кінг хотіла відвідати свою дочку Ріту, що жила на Алясці. Ріта була одружена з офіцером американських військово-повітряних сил, який ось уже четвертий рік служив на базі в царстві вічного льоду. Молоде подружжя чекало першу дитину.

У величезному залі вирував людський натовп. Схвильовані пасажири юрмились перед віконцями, завершуючи пов'язані з подорожжю формальності. Довга черга вишикувалась перед автоматами, що за кілька доларів видавали страхові поліси з такою ж легкістю, як сигарети, м'ятні пастилки або квіти. Подорож повітрям — це, звичайно, найсучасніший та найдешевший спосіб пересування, та аж ніяк не найнебезпечніший. В США не було такої газети, яка б щонайменше раз на тиждень не повідомляла про нову повітряну катастрофу де-небудь у світі; отже, жоден пасажир не наважувався сідати в літак, не застрахувавши свого життя. Це ж, у свою чергу, становило вигідний бізнес для американських страхових компаній, які заради економії автоматизували всю справу… Джек Грехем, двадцятидворічнии син місіс Кінг від її першого шлюбу, також стояв у цей час біля одного з автоматів, щоб застрахувати життя своєї матері на 40 000 доларів. Проте місіс Дейсі Кінг в людському вирі не бачила його. Обернувшись, нарешті, знову до чиновника, вона промовила: