Гюнтер Продель - Вбивці на борту

Мавр Польман зробив свою справу, мавр міг іти.

Він не пішов — полетів. До Гамбурга, де зустрівся з адвокатом Мюллером і домовився про винагороду за мовчання. Подробиці цієї нової оборудки стали відомі лише через півтора року під час судового процесу у Франкфурті.

Про цей процес, що почався 19 червня 1960 року і більше нагадував дешевий фарс, ніж судове засідання, західнонімецький журнал «Штерн», зокрема, писав:

«Головною фігурою, рушійною силою на цьому процесі, попри сподівання, був не голова суду, не прокурор, а обвинувачений Польман… Він мав випещений вигляд, ніби у в'язниці володів апартаментами з вікнами на південь, і поводився так, ніби в його кишені вже лежав виправдувальний вирок. Коли йому здавалося, що в залі засідань жаркувато, він безцеремонно звертався до голови суду: «Чи не маєте ви чогось проти, пане радник, якщо я роззуюся?». При цьому, звертаючись до суду, він не просив, а вимагав або «доводив до відома».

Голова суду радник Дрейсель нагадував швидше Польманового служника, що квапиться вгадати та виконати всі примхи господаря. Він не тільки дозволив Польманові роззутися, а й запропонував йому відповідати на запитання сидячи, тоді як представник держави — прокурор мав читати свій обвинувальний висновок навстоячки, немов школяр; коли Польман поскаржився, що репортери «лементом та біганиною заважають йому зосередитися», суддя заборонив журналістам залишати зал.

Яку роль відігравав на процесі Польман, чи не найкраіце показує такий епізод. Коли судові потрібно було виїхати, щоб оглянути квартиру Польмана (розв'язувалось питання, чи спроможний був Польман затиснути 20 тисяч марок під тумбочку), поліція щільно перекрила вулицю і виконувала свої службові обов'язки так ретельно, що захисник Польмана і сам суддя Дрейсель не змогли пробитися крізь кордон. Даремно намагався бідолаха-радник втлумачити поліцейським, хто він такий: його не схотіли слухати. Чим би закінчився цей кумедний випадок — невідомо, коли б на той час не з'явився пан Польман, якого поліцейські знали в обличчя, бо газети вміщували щодня цілі серії його портретів.

— Гей, хлопці,— дружньо поплескав він охоронців порядку по плечах, — що ви робите? То ж мій голова суду! Пропустіть, бо ж без нього справа не зрушить з місця!

І поліцейські слухняно розступилися.

Щодо самого процесу, то він був навіть гіршим за фарс: адже обвинувачення цілком було побудовано на піску.

«Польман оглушив, задушив та пограбував Нітрібіт: це сталося 29 жовтня 1957 року поміж 15 та 16 годинами» — ось головний пункт складеного Кальком обвинувального висновку, хоч під час попереднього слідства саме його було спростовано свідченнями багатьох людей. Більше того, висновок базувався виключно на розповіді Ерни Крюгер про пляшки з молоком та на протоколі судовомедичної експертизи.

Звісно, обидва адвокати Польмана, що їх він мав змогу найняти завдяки грошам, одержаним за мовчання, влаштували навальний наступ саме на цей пункт обвинувачення; вони провели перед судом цілу низку свідків, які заприсягалися, що бачили Нітрібіт увечері 29 або вдень 30 жовтня.

Дуже стали в пригоді захистові помилки, що їх було припущено в початкові години розслідування. По-перше, ніхто, крім Ерни Крюгер, не бачив молока у пляшках: отже, її важливе свідчення ставало дуже і дуже сумнівним. По-друге, викликаний до суду доктор Вегенер змушений був визнати, що за такої спеки, яка спостерігалась у кімнаті вбитої, труп розкладався значно швидше, ніж це було б за звичайних умов. Проте він, як експерт, керувався при дослідженні температурою, занотованою Брайтером за годину по тому, як оберкомісар прочинив вікно і напустив у кімнату прохолодного листопадового повітря. Отже, й висновкам судовомедичного експерта не можна було йняти віри.

Після цього хиткий картярський будиночок обвинувачення повалився. Якщо Нітрібіт не було вбите у ті кілька годин 29 жовтня, обвинувачення проти Польмана втрачало всякий сенс, бо наступні два дні він дійсно перебував у Гамбургу.

Подальший перебіг процесу був нецікавий і, головне, не міг уже вплинути на кінцевий результат.

Лише раз у залі пожвавішали: несподівано голова суду запитав Польмана про походження грошей, на які після загибелі Нітрібіт той придбав нову машину та кілька дорогих костюмів. У поліції Польман твердив, ніби заощадив ці гроші зі своїх прибутків (і ховав їх під тумбочкою). Але то була відверта брехня, бо комівояжер Польман не заробляв стільки, щоб заощадити, ще й при «дуже вільному» способі життя, таку солідну суму. Отже, гроші надходили з інших, безсумнівно темних джерел, про які Польман, звісно, згадувати не бажав. Що то за джерела, поліції та судові неважко було збагнути: до цього Польмана разів з десять притягали до кримінальної відповідальності за крадіжки, шахрайство, розтрати.