Гюнтер Продель - Вбивці на борту

За годину преса й радіо повідомляють, що «ворога № 1» Сполучених Штатів Америки вбито.

Обох агентів ФБР тієї ж ночі викликає до Вашингтона їх шеф Гувер. Він зустрічає їх на аеродромі, перед об'єктивами фотоапаратів тисне їм руки і зворушено каже:

— Я дякую вам від імені американської поліції. Ви захистили і відновили її честь!

Тієї ж ночі Мелвіс X. Первіс, начальник Чікагського відділення ФБР, подає у відставку.

Безперечно, Джон Діллінджер 22 липня 1934 року дістав цілком заслужену кару — так само, як і його найнебезпечніші спільники, яких вбивали, мов скажених собак. Але «нещадне полювання» призвело і до зовсім несподіваних наслідків. Поклавши край злочинам Діллінджера, кулі агентів ФБР принесли йому водночас легендарну славу. «Нещадне полювання» не покінчило з гангстеризмом, а ще й піднесло його, так би мовити, на героїчний п'єдестал. Це засвідчив уже похорон Діллінджера.

В містечку Мурсвіллі, де Діллінджер народився, його ховали, як «національного героя». 30 тисяч людей, що прибули на спеціальних автобусах, пройшли повз відкриту труну.

Відтоді в безлічі гангстерських історій всіляко прославляються злочини Діллінджера, а поліція й закон виставляються на глум. І це має чи не гірші наслідки, ніж усі вбивства й пограбування, вчинені бандою Діллінджера: його згодом наслідуватимуть десятки тисяч нових американських гангстерів.

«SOS… SOS… SOS… я — «Моро Касл»… за двадцять миль від Скотленд-Лейт… пожежа на судні… прошу допомогти… терміново… SOS… SOS…»

Тричі пролунав у ефірі в ніч з 7 на 8 вересня 1934 року міжнародний сигнал біди. О 3 годині 21 хвилині його почули троє: черговий берегової радіостанції Такертон, а також радисти лайнера «Король Бермуд» і вантажного пароплава «Андреа Люкенбах». Вони відразу ж запитали про розміри катастрофи, про точні координати потерпілого судна. Та даремно, з безодень ефіру долинали тільки атмосферні розряди. «Моро Касл» мовчав.

Минуло кілька хвилин, і черговий радіостанції Такертон вдарив на сполох. На найближчій до маяка Скотленд-Лейт рятувальній станції заревла сирена, заметушились люди; один за одним маленькі рятівні суденця, квапливо переморгуючись прожекторами, рушили в темряву назустріч хвилям. «Король Бермуд» і «Андреа Люкенбах» змінили курс, щоб спробувати розшукати охоплений вогнем корабель. Втім, надії на успіх майже не було, бо вже понад дванадцять годин над Західною Атлантикою лютував шторм.

Долаючи опір розбурханої стихії, корабельні двигуни працювали на граничних обертах. Та ще швидше діяли телеграф і телетайпи, розносячи по світу звістку про катастрофу. Рятувальні судна були ще далеко від «Моро Касл», а вся Америка вже знала, що один з найновіших, найкомфортабельніших кораблів Сполучених Штатів, велетень у 156 метрів завдовжки і тоннажністю в 11 250 тонн, спорудження якого коштувало понад 5 мільйонів доларів, гине за якихось два десятки миль од берега. Екстрені випуски газет поспішали сповістити: під загрозою перебуває життя 318 пасажирів. Газетні заголовки рясніли знаками питання: «Як могло статися, що найсучасніший корабель, обладнаний всіма засобами протипожежної охорони, палає, наче сірник? Чому сигнал нещастя було дано так пізно, чому замовк радист? Що сталося на судні?»

Запитань ставало дедалі більше, проте відповісти на них ніхто не міг, бо з океану не надходило ніяких повідомлень. Тим-то ширилися найнеймовірніші чутки; згадуючи про загибель «Титаніка», газети й радіо старанно смакували сенсацію, поспішали «робити гроші».

На узбережжі Нью-Джерсі світало. Осінь почалася того року незвичайно рано, і фешенебельні курорти давно обезлюдніли, Розкішні готелі, бари, ресторани, широкі пляжі порожнювали. І лише в одному місці, за 75 миль від Нью-Йорка, на маленькому курорті Есбері-Парк вирувало життя: сновигали вулицями сотні автомобілів з нью-йоркськими номерами, готелі й ресторани були переповнені, а на набережній гомонів багатотисячний натовп. Збуджені люди, всі як один озброєні підзорними трубами або біноклями, раз у раз намагалися прорватись на мол; їх не пускали туди кордони полісменів та пожежників зі шлангами.

Першими знайшли в океані охоплений полум'ям корабель літаки, відряджені редакціями газет. Немов зграя шулік, кружляли вони над конаючим велетнем, репортери робили сенсаційні знімки, а потім шуліки поспішали до своїх гнізд, і ще в повітрі спеціальні кореспонденти квапливо строчили нотатки про свої «особисті враження», оцінювали, скільки «коштував» той чи інший мешканець кают цього судна-готелю, якого спіткало нещастя під час першої ж подорожі — прогулянки до Багамських островів. Саме репортери сповістили жителів Нью-Йорка, що приплив жене корабель до берега і він має пристати десь в районі Есбері-Парку. Ласі до сенсацій великосвітські нероби поспішили сюди, щоб полоскотати собі нерви незвичайним видовищем (через 22 роки, коли поблизу Нью-Йорка зіткнуться в тумані італійський пасажирський пароплав «Андреа Доріа» і шведський корабель «Стокгольм», в результаті чого «Андреа Доріа» загине, сноби й пальцем не поворухнуть: телебачення донесе всі подробиці цієї катастрофи просто в їх вітальні).