Валерій Шевчук - Три листки за вікном

– А ти певен, що це отрута? – спитав я. Барановський тепер нічого вже певен не був. Але сказали, що це отрута. Я розсміявся.

– Це ніяка не отрута, і вони з тебе кпили. Іди спокійно додому, а завтра розберемося.

Він слухняно встав і тихо попрощався. Пішов розбитою ходою до дверей і тільки там спинився. Повернувся і сказав втомлено:

– Це отрута, Киріяку Автомоновичу. Вони на моїх очах вбили нею кота…

Тоді вийшов, обережно прихиливши двері, а я кинувся до відра з водою, щоб якнайшвидше прополоскати собі рота…

Наступного ранку в гімназію прискакав кінний городовий. Він викликав директора і звістив йому, що в кам'яній долині Тетерева, неподалік Голови Чацького, знайдено труп хлопця в гімназичній формі, який, очевидно, покінчив самогубством. На цю звістку я викликався піти розпізнати вбитого. Якраз мимо проїжджав порожній візок, і я в супроводі кінного поліцейського помчав на Павлюківку. Всю дорогу просив візницю їхати швидше, бо напевне знав, що нещастя впало на Барановського.

Ми спустилися, посковзуючись і часом падаючи, з кам'янистої гори – біля річки зібрався гурт мовчазних людей, роззявляки стояли й на скелях, безгучно снували чорні постаті поліцейських. Земля була злегка притрушена снігом, але його ще не було стільки, щоб покрити землю цілком – сніг давніший під час останньої відлиги розтав. Через це повітря й краєвид відливали холодною сірою барвою, і чорні постаті одягнених по-зимовому людей видавалися похмурими: в повітрі виразно ширяв дух смерті.

Ми пішли кам'янистою стежкою, і люди, як на команду, повернули в наш бік обличчя. Вони розступилися, пропускаючи нас, і я побачив скорчений і теж припорошений трупик. Голова була неушкоджена, і я впізнав його відразу.

– То учень шостого класу нашої гімназії Вікентій Барановський, – сказав я дерев'яним голосом, видихаючи разом із словами клубінь пари.

Мимовільно зирнув угору: хлопець зірвався з крутої скелі, там зараз теж стояли поліцейські і зирили вниз.

– Це вбивство чи самовбивство? – спитав я у слідчого, якого візуально знав.

– Над скелею досить снігу, – відказав той, дихаючи клубенями пари, – там лишилися сліди тільки вашого вихованця.

Я знову глянув на Барановського, він мав напівзаплющені очі, і, мені здалося, ті очі дивилися на мене. Стало незатишно й холодно в цій сталевого кольору кам'яній долині, тілом моїм пройшли дрижаки.

– Вам доведеться підписати протокол дізнання, – сказав десь далеко сумирний голос слідчого. – Для цього викличемо вас у поліцейське управління.

Я хитнув головою, щосили стискаючи зуби, бо вони несамохіть почали вибивати дріб. Засунув руки глибоко в кишені, намагаючись хоч трохи зігрітися, але це мені мало допомогло.

Кров застигла мені в жилах, а обличчя набиралося тієї ж барви, як і все навколо.

– Де він жив? – спитав слідчий. Я тихо відповів. Поліцейський схилився над планшетом і записав.

– Він безбатченко, – навіщось сказав я. – Утримував репетиціями матір і малих братів та сестер.

– Чи знали ви його ближче? – прозвучав замерзлий і синій голос слідчого.

– Знав, – відповів я, намагаючись не дивитися на прижмурені очі мертвого. – Часом він заходив до мене на квартиру.

Мені раптом захотілося розповісти йому все. Отак звільнитися відразу від цього тягаря і від тремтливої напруги, яка розбивала мені тіло. Але я не міг того вчинити, не порадившись із директором: ця справа зачіпала честь гімназії.

– Ми побалакаємо з вами пізніше, – почув я голос слідчого. – Не заперечуєте?

Я скинув очима: переді мною стояло спокійне і так само посиніле обличчя. Слідчий пританцьовував на одному місці, а руки мав засунуті глибоко в кишені.

– Радий вам служити, – відказав я без особливого ентузіазму.

Двоє поліцейських принесли ноші і поклали на них убитого. Один із них схотів прикрити розплющені повіки, але нічого в нього не вийшло.

– Чи можу я вже йти? – спитав я у слідчого. – Перепрошую, але в мене уроки.

Слідчий хитнув, а я відчув, що коли б побув у цій промерзлій долині ще трохи, то таки зацокотів би зубами. Я пішов хутко і стрімко, намагаючись розігнати застояну кров. Зрештою поліз по крутій, обледенілій стежці, хоч трохи далі була пологіша: тією пологішою пішли поліцейські з ношею.

Я дерся під гору, ковзався, хапався за висохлий бур'ян, кілька разів падав – наче тікав від цього мертвого місця і від гострого духу смерті. Здавалося, вона йде слідом і за мною; так само, як я, дереться по крутій стежці, дихає мені в потилицю; дивний жах почав народжуватись у мені, а може, й відчай. Мені раптом стало гаряче, аж піт вибився на чолі, водночас зуби таки не стрималися й зацокотіли. Я кусав собі губи і язика, намагаючись стримати зрадливий трем, у горлі в мене застрягла іржава грудка, я обдер об каміння шкіру на руці, а смерть ішла за мною і йшла, лізла, хекала, важко дихала – костомашна, холодна, замерзла, хотіла схопити мене за одежу, тяглася до мене рукою; я поспішав і ліз по крутій стежці майже навкарачки, очі мої вкривалися каламутною плівкою, і я збагнув, що те іржаве в горлі – таки крик, і я зміг би легко звільнитися від цього наслання, коли б кинув його в кам'яну ущелину, хай би розбився об це каміння, як розбивається дзеркало, – на тисячу скалок та уламків і на тисячу відлунь. Але навколо товклося надто багато людей, і я поліз стежкою вже відчайно, бо збагнув: ще мить, ще секунда, і тіло відмовить мені – покочуся я назад у холодне, кам'яне царство, де чатує на мене холоднорота порожнеча, а разом зі мною, міцно вчепившись у мене, покотиться й сухокоста, яка ні на хвилину від мене чомусь не відступає.