Валерій Шевчук - Три листки за вікном

Ковнірчук повів очима, і хлопці миттю стали, витримуючи дистанцію. І знову зазвучав ніжний, зворушливий спів, діти співали, аж навшпиньки стаючи, замилувано посхилявши голови і зорячи сумними, блискучими очима, з яких от-от мали бризнути сльози. Зрештою, у найменшого ті сльози вже бриніли на віях, і це було так зворушливо, що князь витяг сліпучо-білого носовичка і втирав ліве око, а я дивився на це дійство не без захоплення; щось і зі мною починало чинитися дивне-дивне! Таке химерне й незрозуміле – проникало мені в серце, а може, глибше. Я раптом зрозумів: єдино щирий серед усіх – все-таки князь. Колись зломило його нещастя, і ось він раптом уздрів дітей, і, здається, бачив він насправді не цих, що співали, а своїх, давно померлих. Так, він став через своє горе смішний і потворний, а через нерозум свій – деспотичний, але в глибині єства він безпомічний та плохий. Десь глибоко в ньому – розкрита рана, і вона болить та мучить. Хто зна, може, хтось тяжко й жорстоко його прокляв, бо не вміє він своє горе долати без смішних та недоладних перетяжок. Не вміє він очистити душу від намулу власної глупоти і від тисячі безглуздих умовностей, з яких сплів власне теперішнє існування. Я пожалів цього нещасного, цього малого й убогого: який злий і недостойний жарт, що він носить розшитий золотом мундир, що мусить вдавати із себе пастиря, коли насправді він вівця. Ось і другий біля нього, азартний гравець і облудник. Великий актор, який замість грати свої ролі в театрі, грає їх у житті. Мусить ставати тим, кого грає, і перетворює своє життя у фарс. Мені стало страшно від того, бо яка його мета? Утриматися на маленькій посаді директора провінційної гімназії – чи така вже це велика житейська ціль? Відтак і він нещасний і так само нікчемний, адже розумом і талантом бог його не обділив. Мені захотілося покинути їх тут, вийти, гримнувши голосно дверима, – хай собі думають, що це вітер завітав у цю господу. Мені й справді захотілося стати у цьому сутінному, побитому вогниками приміщенні вітром, крутнути й завіяти, погасивши всі лампадки та свічки. Хай залишаться хоч на мить у темряві і хоч на мить стануть такими, якими вони є. Хай забудуть всі оці цяцьки, якими бавляться, і відчують у душі жах – може, очистить він їх од плевелів та брехні…

Ці думки прорвалися в мені несподівано, наче зламалася гребля і линула в той пролом вода. Ні, ні! Я не повинен так думати, моє призначення – тішитися з їхньої заскорузлості та несправжності. Моє призначення – вимічати таких у житті і ставити їм на лоби невидимі тавра. Я не повинен їм співчувати, бо інакше почну втрачати себе. Почну втрачати власну суть, а коли так, ще, чого доброго, проявлюся тут, у цьому помешканні, живою істотою – отим молодшим учителем гімназії – і змушений буду пояснювати, як я тут опинився. Саме тому я почав задкувати, треба було мені конче полишити цей вертеп і якнайшвидше втекти до того, котрий зараз самотньо блукає по засніженій вулиці, вдаючи, що гуляє. Вскочити йому в груди і згорнутися там, як собачаті. Стати жалем і болем того маленького чоловічка, адже і він уже не такий, який був на початку цієї історії. Він теж починає змінюватися і знаходить у собі щось непередбачене…

Я вже й справді збирався покинути дім, коли ж хлопчики перестали співати. Князь знову пішов їх обіймати і слинити їм лоби.

– Ну й ну! – сказав він. – Це не хлопчики, а справдешні янголи. Дивіться мені, – пригрозив він жартівливо Ковнірчуку, – на вас лежить обов'язок виховати їх і вивести в люди. Я сам за тим стежитиму й сприятиму вам…

Ковнірчук якось дивно витягся, наче проковтнув кілка, лице його перекосилося, але це тривало тільки долю секунди.

– Який батько не хоче добра своїм дітям? – смиренно сказав він.

– Всякі є батьки. У вас я, правда, не сумніваюся, вже не раз казав, ви по-справжньому достойний чоловік.

Ковнірчук зашарівся, наче й справді мав право на такий комплімент.

– Зробите мені ласку завітати у кімнати, – попросив принижено він, розмова про обов'язки перед дітьми йому, здається, не дуже подобалася. – Сюди, сюди, ваша світлосте, – широко розчинив він двері до їдальні. Зараз ми, з вашого дозволу, щось перекусимо з дороги.

У їдальні біля столу порядкувала Охоцька, князь обдивився її оком знавця.

– Моя економка! – запобігливо представив Ковнірчук. Охоцька зробила церемоніальний кніксен.

– Родичка чи наймана? – спитав попечитель, коли Охоцька вийшла з кімнати.

– Племінниця в перших, – з готовністю відповів Ковнірчук.