Василь Кожелянко - Срібний павук

Вони мовчки йшли коридорами, а біля величезних різьблених дверей пана секретаря шеф кримінального бюра перехрестився.

Секретар квестури Чернівецької поліції Гроссаріу був у кабінеті не сам, збоку за його столом сидів гарно причесаний сивий пан у цивільному.

Віктор Попеску відрапортував, а детективи Штефанчук і Гартль по-військовому виструнчились.

— Панове офіцери, — трагічним голосом почав секретар Гроссаріу, — вчора увечері ви затримали не того.

Кароль пожовтів, а Гельмут посинів, лише носи в обох світилися червоним, як зірочки на кашкетах большевікулів.

— Як? — прошепотіли обидва.

— Не знаю як, — сухо промовив секретар Гроссаріу, — але ви впіймали і покалічили до того ж не розбійника Кантеміра.

— А кого? — мляво спитав Кароль.

— Польського дипломата!

Обидва детективи зблідли, але носи зробилися ще червонішими.

— Дозвольте піти застрелитися, — пробурмотів Гельмут.

— І мені, — додав Кароль.

— Не дозволяю, — несподівано весело промовив секретар Гроссаріу і по-батьківськи посміхнувся. — На ваше щастя, хлопці, паспорт польського дипломата в нього фальшивий, ми телеграфували в Бухарест у амбасаду Речі Посполитої, дізнавалися, а насправді — це шпигун-бульшевікул, аґент совєтської розвідки.

До Кароля і Гельмута поволі повертався звичний колір облич, не рахуючи носів, звичайно.

— Ми його передали нашим колеґам із сиґуранци, тобто політичної поліції, — секретар Гроссаріу чемно вклонився у бік сивого пана, — цей пан має бажання звернутися до вас від імени свого керівництва.

— Панове, — добре поставленим голосом почав представник сиґуранци, — Велика Румунія… — До детективів, які звично зреаґували на подібні виступи частковим відімкненням перцепційних апаратів, доносилося: — Наші вороги… большевікули… жидо-комуністи… світова антирумунська змова… Мала Антанта… наші друзі… великий вождь німецького народу Адольф Гітлер… великий вождь італійського народу Беніто Муссоліні… великий вождь еспанського народу Франсіско Франко… — знову — наші вороги… енкавідісті… шпигунські гнізда… червоним залізом… Совєтська Росія будує воєнну найбільшу в світі фльоту… мобілізація совєтів у Росії… його королівська величність Кароль Другий… — і нарешті ще раз — Адольф Гітлер… — а також — Йосиф Сталін…

Через півгодини представник сиґуранци виніс інспекторам Штефанчуку і Гартлю офіційні подяки за «виявлену мужність у справі ліквідації ворожої аґентури», потиснув від імени керівництва руки, і секретар квестури відпустив своїх кримінальників. Дорогою шеф бюра сказав інспекторам:

— Від мене, як від сиґуранци, подяки не дочекаєтеся. Ваш приятель Думітру Кантемір уже в Букарешті, наші його вислідили, тож негайно виїжджайте. Гроші на Кантеміра ви вже взяли!

Напровесні 1898 року непримітний віденський провізор Фрідріх-Альберт Гіммельштос зібрався помирати. З ким не буває. Остаточно переконавшись, що це таки так, провізор розіслав сім коротких листів у різні країни Европи й Азії. Через тиждень у Відень приїхали різні люди: професор ботаніки з Лондона, шведський офіцер військово-морського флоту, князь-правитель однієї европейської мікродержави, молодий ювелір слов’яно-індуського походження з Російської імперії, астроном з Лісабона і пастух з Персії, який прибув у окремому спальному купе східного експреса.

Коли прибулі зібралися у кабінеті тихого провізора, він скромно, без бундючности, проголосив:

— Є у мене, брати мої, передчуття Великого Переходу.

Присутні заздрісно закивали головами.

— Мені здається, — продовжував провізор, — що я більш-менш гідно проніс по Сущому, долаючи спротив часу і простору, одну з реліквій нашого Двотисячолітнього Храму, принаймні усе, що мені було доручено — зберіг. Тепер, коли на мене вже чекає прощання з власним тілом, я, згідно з каноном Храму, мушу передати реліквію наступнику.

Присутні схвально підтакнули.

Провізор підійшов до каміна, засунув руку в димохід, провів там якусь маніпуляцію, і на поличці відчинилися дверцята таємної схованки. Він витягнув звідти скриньку з африканського чорного дерева, оббиту зеленою бронзою.

— Ось, — поклавши скриньку на дубовий стіл, стомлено, але задоволено сказав провізор, — прошу перевірити.

Присутні обступили стіл і кілька хвилин порпалися у відкритій скриньці.

— Усе гаразд, брате, — промовив перський пастух, — ти з честю виконав свою місію.

Всі приязно подивилися на провізора.