Василь Кожелянко - Срібний павук

— Цей Сигізмунд такий бундучний і гоноровий, з цісарськими бурцями? — спитав Кароль.

— Такий, — підтвердив Гельмут, — він ще носив цвікери на шовковому шнурку, щоправда, одне скельце тріснуте, а другого не було зовсім.

— Знаю. — Виходило, що обидва знали жебрака, що носив бакенбарди, як у цісаря Франца-Йосифа, і малофункціональне пенсне. — Він до нас теж приходив, — продовжував Кароль, — страшенно був зарозумілим.

— Так, казав, що він від давньої сарматської шляхти, — підтвердив Гельмут.

— Ходив він до нас довго, — почав розповідати Кароль, — і якось напередодні Різдва батько, зауваживши, що у пана Сигізмунда штани вже геть продірявилися, подарував йому нові, щоправда, не з англійської матерії, а зі звичайного сукна. Пан Сигізмунд ретельно обдивився подарунок і з гідністю повернув назад: — Цейгови сподні! Нє, я того не ношу, проше пана.

— Суконні штани! — Гельмут засміявся. — Він такого не носить!

— Мало того, — продовжував Кароль, — опісля він до нас більше не приходив, бо нібито зазіхнули на його шляхетський гонор. [1] Про цього вередливого жебрака згадує і Ґеорґ Дроздовський у своїх спогадах старого австрійця «Тоді в Чернівцях і довкола».

— Так, чернівецькі жебраки, — констатував Гельмут, — щось унікального. Якось іду із панною…

— З якою? — стривожився Кароль.

— Не з тією, що ти подумав. — Гельмут холодно подивився на напарника. — Це було ще восени. Отож на розі Панської і Нового Світу чіпляється до мене жебрак, мовляв, пригостіть цигаркою, пане добродію. Жартую, що не палю і йому не раджу, а він, лайдак, знаєш, що каже?!

— Що?

— Можна, зрештою, і купити. Трафік навпроти!

— Це ще нічого, — засміявся Кароль, — ось доктор Владзьо Залозецький… Чекай! — Кароль замовк і очима показав Гельмутови на вхід. Там крикливо одягнутий чоловік щось запитував метрдотеля.

— Леон Ґабор! — прошепотів Гельмут, назвавши одного з поплічників Думітру Кантеміра.

— Будемо брати, — теж пошепки промовив Кароль пригубивши чарку рому.

— Лиш би він, курва, за стіл сів. — Гельмут спокійно куштував бісквіт.

Леон Ґабор сів біля вікна, нервово роздивився і щось гукнув до кельнера. Той заметушився і за якусь мить приніс Ґабору оселедець з цибулею, трохи бринзи і карафку з вином.

— Голодний, — сказав Кароль.

— Треба брати, поки не наївся, — запропонував Гельмут. Кароль кивнув, непомітно витягнув свого кольта з наплічної кобури і засунув за шкіряний пасок штанів.

Леон Ґабор, який не їв кілька днів, жадібно накинувся на їжу — нанизав на виделку відразу два шматки оселедця, взяв келих з вином, сковтнув слину і… в потилицю йому вперлися дві холодні револьверні люфи.

— Поклади усе на стіл і давай сюди руки, — весело промовив інспектор Штефанчук.

— Панове офіцери, — плаксивим голосом рецидивіста затягнув Ґабор, — я все зрозумів, але не їв два дні, дайте хоча б селедчик з’їсти.

— У квестурі наїсишся, — заспокоїв його Гельмут, — давай руки у кайданки і пішли.

— Знаю я вашу їжу, — Ґабор все ще сподівався проковтнути хоча б шматочок оселедця, але дві дужі руки тримали його за зап’ястки. — Вставай!

Детективи взяли Ґабора попід руки і повели, але не до виходу, а чомусь у туалет.

— Ти ж хочеш по потребі після ситного обіду, правда, Ґаборе? — підсміювалися детективи.

— Що? Садисти! — Ґабор зблід. — Куди ви мене ведете?! Я нічого не хочу, ведіть мене у квестуру, я голодний.

Вони ввели Ґабора у туалет, звідки миттєво щезло кілька відвідувачів, Кароль із револьвером у руці став на дверях, а Гельмут підійшов до вікна і, рукояткою збивши шпінґалет, відчинив його.

Ґабор посірів.

— Ось так, Леоне, — співчутливо промовив Гельмут, — не пощастило тобі. Ми з інспектором Штефанчуком затримали тебе у залі, ти попросився по потребі, мабуть, нажерся забагато, ми що ж, ми не звірі, повели тебе у вбиральню, але ти, батяр такий, побачивши відчинене вікно, кинувся утікати, ось ми й тебе при спробі втечі… на смерть, на жаль… Нумо, стань ось тут біля вікна і обернися до нього спиною, аби ми потім твій труп не перекладали, як треба…

Ґабор гепнувся на коліна і захрипів:

— Чого ви хочете, панове, я ж не настільки небезпечний для вас, аби мене ось так стріляти.

— А хто зарізав жида Московіча? — лагідно спитав Кароль.

— Це не я, це… — Ґабор заткнувся.

— Хто, Леоне, хто? — допитувалися детективи.

— Скажу — заріжуть мене, — шморгнув Ґабор.

— Не скажеш, пристрелимо, — переконливо пообіцяв Гельмут.