Василь Кожелянко - Срібний павук

З часом табором поширилися чутки, що західні союзники видають інтернованих совєстській владі. Он, у Австрії британська армія силоміць передала совєтам Козацьку бригаду ґенерала Краснова, багато козаків вчинили самогубства, аби не потрапити до рук сталінських катів. Але після того, як британці не видали Сталіну бійців дивізії СС «Галичина», бо це, мовляв, польські, а не совєтські громадяни, упівці трохи заспокоїлися — вони переважно теж не були підданими СССР. Американська військова влада оголосила інтернованих «ді-пі» — переміщеними особами і суттєво послабила режим. Деякі, серед них і Кароль Штефанчук, роздобули собі цивільний одяг і почали виїжджати в Мюнхен, аби вивчити ситуацію щодо свого майбутнього. Чимало його товаришів вважали, що боротьба за Україну продовжується в новій фазі, пов’язуючи ці надії з евентуальним збройним конфліктом між демократичним Заходом і комуністичним Сходом, але Кароль, розмисливши тверезо, дійшов висновку, що Україна вкотре свою війну програла, і вирішив демобілізуватися. Тим більше, що він мав чим зайнятися у цій Европі: треба шукати Марію, Гельмута і покупця на реліквію — або у вигляді її частини, що теліпається на ланцюжку в Кароля на шиї, або, якщо пощастить, — в повному комплекті, навіть зі сувоєм перґаменту як письмовим доказом. Для початку Кароль засів за англійську мову, якої його з дитинства навчав батько — завзятий англофіл. Спілкуючись з американськими офіцерами, Кароль за короткий час відновив набуте в молоді роки знання цієї мови і навчився нового настільки, що його взяли перекладачем до штабу табірної адміністрації. За роботу американці платили, тож Кароль побачив деякі перспективи. На першу зарплату він справив собі більш-менш пристойний костюм, капелюх та італійські півчеревики. А потім почав частину грошей відкладати, а на решту сидіти коло пива. Життя налагоджувалося.

Одної неділі Кароль дозволив собі, крім пива, випити ще кілька порцій вишнівки, йому стало тепло, і, сидячи в ґаштеті, він дивився у вікно поглядом переможця: війна закінчилася, починається нове життя, тож треба знайти у ньому своє місце! Повз вікно пройшло двоє американських військових. Кароль байдуже ковзнув по них, ковтнув пива і до нього дійшло. Він, не взявши капелюха, махнувши рукою стривоженому кельнеру, мовляв, заткнися, зараз повернуся, вибіг на вулицю і наздогнав військових. Це були жінка-сержант та мурин-лейтенант. І жінка була — Марія!

Кароль схопив її за руку вище ліктя:

— Я знав, що знайду тебе!

Вона рвучко обернулася, повільно вивільнила руку і задумливо подивилася на Кароля:

— Невже ми знайомі?

— Та як же, Маріє! Чернівці… «Хризофілія»… пан Пантелеймон… — Кароль це вимовив українською, але жінка й далі дивилася на нього нерозуміючим поглядом:

— Ви, певне, п’яні. Які Черн… Я вперше в Європі, — вона говорила, як корінна філадельфійка. — Ви помилилися.

Здоровенний мурин — її супутник, поклавши руку на кобуру пістолета, загрозливо посунув на Кароля. Жінка жестом зупинила його, зміряла цікавим поглядом Кароля, обернулася, і вони пішли. Спантеличений Кароль повернувся в ґаштет. Не таке вже й це життя безхмарне. Не хотілося більше ні пити, ні мріяти, з безнадійно зіпсованим настроєм він повернувся в табір.

Через кілька днів на ім’я Кароля прийшла посилка без зворотної адреси. Якби не та зустріч з прикрим кінцем у Мюнхені, Кароль би дуже здивувався, а так — ні. Він не міг помилитися — в уніформі американського сержанта була таки Марія. Він розпакував скриньку. Там було повно гарних дефіцитних речей переважно американських: цигарки з верблюдом і запальничка зі «студебекером», ручний годинник «Невада» на шкіряному ремінці, блокнот у штучної шкіри палітурках і авторучка «паркер», безпечна бритва з пачкою лез і велика пляшка одеколону, дві літрові пляшки скотчу і м’ясні та рибні консерви… Та не це добро найбільше втішило Кароля, а те, що лежало на самому дні: загорнута в цигарковий папір листівка, давня, випущена ще за старої Австрії, з видом на центральну частину Чернівців, на зворотному боці було написано: «Хризо — так, філія — можливо». Українською мовою!

На честь такого великого свята Кароль влаштував бенкет. Скликав усіх своїх товаришів по групі «Ударники-2», нових знайомих і кількох американців. Звісно, що двох пляшок віскі не вистачило, і він, трохи поплюндрувавши свої фінансові запаси, докупив ще питва і їстівного. Навіть наступного ранку, коли дошкуляло похмілля, відчуття щастя в Кароля не минало.