Василь Кожелянко - Срібний павук

Через тиждень Гельмут трохи одужав і почав ходити, а ще через тиждень вийшов у місто. У польовій сіро-зеленій формі лише з есесівським черепом на пілотці, з ціпком і рукою на перев’язі він пошкандибав Чернівцями. Боже, де те чарівне, барвисте, гамірне місто, яке небезпідставно називали хто східним Віднем, а хто — маленьким Парижем? Сірість, пригніченість, страх! У деяких цивільних, що траплялися на вулицях серед численних румунських військових, жандарів, поліцаїв, Гельмут читав на обличчях в одних якусь приреченість, а в інших — зловтішну тривогу. Було ясно, що приречені розуміють, що знову з цього міста треба втікати, а тривожні напружились у передчутті чергової зміни влади. «Друга Румунія» закінчується і невдовзі прийдуть «другі москалі». Бо фронт неспинно котиться на захід, і ніхто вже нічого не може змінити.

Гельмут зайшов у ресторан «Лукуллус» на Панській. Відвідувачів було мало, переважно румунські офіцери і спекулянти, які робили ґешефт на війні. Кельнер неприховано вороже подивився на прибулого есесівця. Гельмут зробив для себе ще одне неприємне відкриття: нацистів у його рідному місті не люблять. Він пильно подивився на кельнера, відзначив його круглий вид, сірі очі й великі селянські руки і спитав українською:

— Шо маєте доброго їсти-пити?

— Доброго мало, — кельнер з ворожого став дружелюбним і зацікавлено розглядав есесівця, що так добре розмовляє його рідною мовою, — але… — Він багатозначно замовк.

— Але, але, — підтвердив Гельмут, — я маю чим заплатити.

— Є вуджена підчеревина з села, іспанські маслини, сир, а якщо хотіли би пообідати…

— Ні, — зупинив його Гельмут, — лише закусити, а як щодо вина?

— Є котнарі.

— Гаразд, принеси літр котнарі і наріж шмат підчеревини з цибулею і маслинами. А хліб є?

— Лише житній, пане офіцере.

— Та й добре, неси.

Коли Гельмут допив вино і почав збиратися, в ресторан зайшов невисокий офіцер в поліційній уніформі. Гельмут придивився і впізнав свого шефа по службі в чернівецькій кримінальній поліції Віктора Попеску.

— Шефе, ви в уніформі? Вперше бачу! — він підвівся назустріч прибулому.

— Гартль! — Попеску зворушився, очі його наповнилися слізьми, він стиснув Гельмута в обіймах. — Гельмуте, ти тут? Боже, як давно я тебе бачив востаннє. То був зовсім інший світ!

Вони сіли за столик, Гельмут замовив рому і тієї самої підчеревини. Кельнер, почувши, що вони розмовляють румунською, трохи насупився, але дефіцитного продукту приніс вдосталь — чомусь йому цей есесівець-поліглот сподобався.

Після того, як вони трохи випили, Попеску розповів, що коїться в Чернівцях, як багато розвелося кримінальників і як тяжко йому їх ловити, бо вже нема в поліції таких професіоналів, як ти, Гельмуте, і Кароль Штефанчук.

— А ви не знаєте, часом, де Кароль? — розчулено, бо спогади про передвоєнні Чернівці, про веселе життя і, звичайно, про Марію переповнили його, спитав Гельмут.

— Знаю. В українській банді, тобто в тій їхній повстанській армії. Бачиш, Гельмуте, як пропаганда збаламутила й мене, я ж бо знаю, що УПА — не банда, бо в них є ідея, а он вихопилося. Та й не міг би Штефанчук піти в банду, занадто він панський.

— Це правда, — мусив погодитися Гельмут і розповів колишньому шефови, як воював на Східному фронті, як горів у танку і як потрапив у Чернівці. — Бачите, в якій уніформі змушений ходити містом, у якому до війни шпацірував у наймодніших костюмах. — Гельмут критично оглянув свій мундир з латками від куль і штани, які він мав на собі тоді, під палаючим танковим комбінезоном.

Вони ще випили, полаяли «цю безглузду війну», а потім Попеску сказав таке, від чого Гельмут нараз протверезів:

— А знаєш, Гельмуте, я недавно бачив ту гарну панну, з якою ви з Каролем колись швендяли ресторанами.

— Що? Де?

— Тут, але розумієш…

— Що розумієш?! Кажи! — Гельмут став нестямним, як його фюрер на трибуні.

— Кажу. Я бачив її в ґетто.

— Що, в якому ґетто? А-а. Та вона ж не жидівка.

— Не знаю, але я там її бачив, правда, вона гарно виглядала і не схожа була на мешканку ґетто.

— Мені треба йти туди, — рішуче сказав Гельмут і почав підводитися.

— Почекай, Гельмуте, — зупинив його Попеску, — сядь, послухай мене. Уяви собі, ти приходиш до ґетто і постаєш перед охороною — у обпаленій залатаній уніформі, з рукою на пов’язці, з ціпком, до того ж нетверезий. Що має думати охорона?

— Справді, охорона такого волоцюгу забере в комендатуру на предмет перевірки особи, — гірко згодився Гельмут, — а що робити?