Йозеф Несвадба - Таємниця Золотого Будди

— Це така хатинка дерев'яна, зруб, — вперше посміхнулася Альбінка.

— Навіть якби це був палац або нора в землі. Нас цікавить лише те, що він там був під час злочину… І нарешті, для чого б це пан Голан перекидав меблі у вашій хаті і витягував шухляди? Адже якби він хотів щось взяти, запитав би вас. Ви ж від нього не мали ніяких секретів.

— Ніколи.

— Ну от бачите. — Але раптом Альбіна затремтіла ще дужче, вигляд у неї був ще більш наполоханий.

— Але хто ж тоді вбив татуся? Хто був у нас під час демонстрації?

— Оце ми й повинні з'ясувати.

— Але ж ви вже їдете.

— Заради вас я ще на кілька днів залишусь, — сказав Красл, роздивляючись вузлик з волоссям. — Ви мусите подарувати мені цю знахідку.

Красл помалу вивів її з своєї кімнати. Вирішив замовити їй внизу каву. На останній сходинці вона на мить зупинилась.

— Я боюсь, — в її погляді був відчай. — Я так боюсь… — І, знепритомнівши, впала йому на руки. До пам'яті вона не приходила, і він змушений був винести її з кімнати, чим трохи порушив хід весілля в кутку. Музиканти раптом обірвали мелодію на якійсь неприродній ноті.

— А це що таке? Що це знов? — накинувся на нього хазяїн. — Ви ці міські звички облиште, у нас це не дозволено. Влаштовувати побачення в номері забороняється. У нас порядний заклад…

Красл заспокоїв його:

— Та що ви, Альбіну не взнали, чи що?

Наречена в кутку почала схлипувати, адже це погана прикмета, якщо на весіллі хтось знепритомніє. Жених, старший від неї років на двадцять, заспокоював її з переляканим виглядом.

— Забирайтесь! Віднесіть цю жінку! — напався на Красла весільний дружба.

Красл вибіг на вулицю. Куди тепер? Не лишалось нічого іншого, як віднести дівчину до школи. У вчителя це не викликало особливого захоплення. Він показав рукою на свою комірчину, яка скоріше схожа була на чернечу келію.

Альбіна ледь відкрила очі. Про те, щоб іти додому, не могло бути й мови. А вона, виявилось, залишила хату незамкнутою, бо вибігла негайно, як тільки їй спало на думку розповісти все. Красл гукнув учителя, дав йому три гульдени із свого фонду, щоб той привів лікаря, а сам, узявши Альбінчин ключ, рушив до будинку Павлати.

І цей візит його до Павлатової оселі не лишився непоміченим. По-перше, тому що ворота страшенно рипіли, а, по-друге, тому що бабка з хати навпроти знову сиділа біля вікна. Красл відповів на її вітання і помалу зачинив за собою двері.

Це був звичайний будиночок з сінями, де бігали кури, з одною кімнатою, крім крамниці. І взагалі тут навіть повернутися було важко. Будиночок був схожий на всі сусідні споруди, ніщо тут не наводило на думку про можливість злочину. Якісь скарби навряд чи могли переховуватись тут, не було тут ні таємничих люків, ні звуконепроникних дверей, звичайна хатина, яких багато в кожному підгірному селі.

Єдиною річчю, вартою уваги, був стіл, що стояв біля вікна. Той самий стіл, що його знайшли відкритим після смерті Павлати, в якому він ховав свій пістолет. Красл обережно витяг шухляду, нічого вартого уваги там не було. Кілька поламаних олівців, рахунки і записи про борги, ручка із списаним пером та позаторішній календар. У шухляді було так небагато речей, що це навіть викликало підозру. Красл обережно запалив гасову лампу, що стояла біля вікна, і пішов до крамниці. Прочинив скляні двері і мимоволі злякався, коли вдарився головою об терези, що висіли над прилавком, його тінь, химерна і дивовижна, промайнула по зваленому вкупу краму, якого, щоправда, було небагато. Найбільше тут було старої упаковки і порожніх ящиків, тут же була одна головка цукру та велика напівпорожня банка з огірками. Він роздивлявся по всіх кутках, присвічуючи собі лампою, коли раптом почув якесь шарудіння на підлозі коло вікна. Від несподіванки заціпенів. Потім помаленьку підійшов, виставивши перед собою лампу. Щоб видніше було, він викрутив гніт так, що лампове скло відразу почало вкриватися кіптявою. В кутку було ціле гніздо мишенят. Красл не втримався від посмішки. Він перевів подих і помалу пішов назад до кімнати. Миші так налякали його, що він навіть не здивувався, побачивши біля вікна Ганку.

— Добрий вечір, — привітався він. Тепер злякався його колишній приятель.

— Ти що тут робиш? А де Альбіна.

— У лікаря.

— Чого це?

— Тобі краще про це знати, ти ж їй носиш їжу щодня. Хіба ти не помітив, що вона хвора? Їй давно вже треба було піти до лікаря. — Красл, не поспішаючи, повісив лампу на гвіздок і спокійно сів біля вікна навпроти Ганки. — Цим ти скоріше допоміг би їй, ніж усякими там кашками, — він з цікавістю зняв покришку з горнятка, що його приніс Ганка. Запахло куркою. — Смачна штука, — усміхнувся Красл.