Андрій Валентинов - Овернський клірик

— У Римі над цим насміхаються? — зважився я.

Ансельм кивнув, і на мить мене відвідала не найкраща думка. Ні, молодий італієць не міг бути споглядальником Курії. Споглядальники не приходять посеред ночі й не вимагають побачення з абатом. Споглядальники не вестимуть відверті розмови з такими, як я.

Цього разу наближення П’єра можна було вгадати без особливих зусиль. Хлопець продирався крізь кущі з неабияким шумом. І я, вже не вперше за цей ідилічно спокійний вечір, відчув тривогу.

— Там… Отче Гільйоме!

Вигляд у П’єра був не просто розгублений — парубок здавався сам не при собі.

Отже, не розбійники — тут нормандця не злякати. І не посланець із Сен-Дені. Я зітхнув і підвівся. Здається те, чого боявся отець Сугерій і чого я сам хотів би уникнути, все ж таки сталося.

— Цей… Мул. Із дзвониками…

П’єру явно забракло слів, але він героїчно намагався говорити латиною. Отже, мул із дзвониками. А на мулі…

— У капелюсі! Отче Гільйоме! У капелюсі!

Ансельм теж підвівся, на його смаглявому обличчі не було й натяку на усмішку. Він теж Збагнув. Так, недарма отець абат відіслав нас трьох якнайдалі від Сен-Дені, до забутої Богом каплиці Божої Матері на Полях.

Відіслав від гріха далі — та, виходить, марно.

Не минулося.

— У капелюсі! — з жахом повторив П’єр. — Його… Його Святість! [2] Титул Папи Римського.

Тон хлопця був настільки щирим, що першої миті я уявив собі неможливу картину— Намісник Христа верхи на мулі біля воріт Нотр-Дам-де-Шан. Але потім отямився — Папа, звісно ж, був там, де йому й слід бути, — в Римі, а в гості до нас завітав дехто інший. Щоправда, у цій ситуації я б надав перевагу, напевне, зустрічі з Його Святістю.

Кажуть, він теж полюбляє риболовлю…

Перед очима тьмяно блиснув перстень. Я приклався до великого темно-червоного рубіна й випростався. Джованні Орсіні, Його Високопреосвященство, Кардинал Курії й легат Його Святості в діоцезах Галлії, тобто в Королівстві Французькому, дивився на мене з доброзичливою усмішкою. Він був молодий — молодший за мене років на сім — і несподівано вродливий. Чомусь я уявляв його злим згорбленим старцем із погаслим поглядом.

— А от і ви, брате Гільйоме! Сподіваюся, риболовля була вдалою?

Тонкі червоні губи, як і раніше, всміхалися, темні очі світилися добротою, й на мить мені стало по-справжньому страшно. Погано, коли до Франції раптом відряджають із Рима легата з надзвичайними повноваженнями.

Погано, коли цей легат вирушає простісінько в Сен-Дені. Але зовсім погано, коли легатом виявляється той, із ким я давно знайомий, нехай і заочно. Від того самого дня, коли рукопис моєї книги про Святого Іринея Ліонського потрапив до Рима.

— Так-так. Вечеряти ми не будемо, та на сніданок обов’язково скуштуємо ваших коропів… Хто ці юнаки, брате Гільйоме? Познайомте нас.

Поки я відрекомендовував кардиналові очманілого від вигляду червоного капелюха П’єра й зовні незворушного Ансельма, розгубленість поступово зникала. Адже я знав, що так і буде. Джованні Орсіні обов’язково захоче побачити мене. Щоправда, я не міг і припустити, що легат Святого Престолу замість того, щоб викликати мене назад в абатство, вирішив сам поїхати до Нотр-Дам-де-Шан.

Утім, Орсіні молодий і цікавий, а отже — нетерплячий. А, може, є ще й інша причина.

Кардинальський почет — п’ятеро міцних парубків у темних ризах із дорогої матерії — вже діловито наводив лад. Із келій, щоб улаштувати Його Високопреосвященству гідну ночівлю, викидали мотлох, який назбирався там за довгі роки.

— Отже, брате Гільйоме, радий вас нарешті побачити. Щоб не викликати у вас гординю, скажу відразу, що поїхав у ці місця не лише заради вас, але й заради тутешніх вод — як запевняли отець Сугерій та отець Ерве, вони цілющі… А вони справді цілющі, брате Гільйоме?

— Воістину так, Ваше Високопреосвященство.

Це вигадав наш пріор — отець Ерве. Старому стало легше в цих місцях, і він увірував у цілющість тутешніх джерел. Ніхто не став сперечатися. Отець Сугерій, котрий завжди дивився у корінь, розпорядився старанно поширити чутки про це диво, а заразом упорядкувати стару каплицю, чекаючи на прочан.

— До вечірні ми трохи запізнилися, проте, гадаю, її все ж таки слід відслужити… Втім, спершу поговорімо.

Кардинальський почет уже зайняв каплицю, діловито оглядаючи всі закутки. Цікаво, що вони там шукають? Гадають, що десь там причаївся асасин із кривим кинджалом? Або ж ми заховали про такий випадок гадюку у вівтарі?