Андрій Валентинов - Овернський клірик

Орсіні кивнув.

— Отець Сугерій мудрий… До речі, ці юнаки — П’єр та Ансельм — хто вони?

Я знизав плечима.

— П’єр — з Нормандії. У Сен-Дені вже років із десять, мріє стати священиком. Я допомагаю йому з латиною. Брат Ансельм — з Італії, у Сен-Дені недавно. Про нього я знаю мало…

Кардинал замислився.

— Найгірший і найкращий учні вашої школи? Я не помилився?

Він не помилився. Якщо йому не повідомили все заздалегідь, то мій опонент доволі спостережливий.

— Тепер розумію. Отець Сугерій вирішив відіслати порибалити всіх, хто трохи вирізняється з-поміж загалу. Ох, ця провінційна мудрість! І ви знаєте, брате Гільйоме, ваш абат майже досяг своєї мети. Я поспішаю, у мене справи в Парижі, тож я не збирався затримуватися в Сен-Дені. Але вчора я отримав листа…

Він знову не став договорювати. Звичка не з найкращих — месіри в червоних капелюхах не бажають марно витрачати слова. Втім, і цього разу все було зрозуміло. Щось в отриманому листі потребувало негайної зустрічі з автором «Житія Святого Іринея».

Я чекав продовження, але його так і не було. Орсіні неквапом дійшов до зруйнованих воріт, кинув швидкий погляд на ліс, що темнів удалині, й, мерзлякувато зіщулившись, повернув назад. Чернець-охоронець нечутно рухався поруч, раз у раз кидаючи на мене промовисті погляди. Отже, розмову відкладено. Його Високопреосвященство вирішив трохи помучити мене очікуванням. Дарма — років із двадцять тому таке могло б подіяти. Тепер — уже ні. За ці роки я навчився багато чого, зокрема й терпіння.

На півшляху назад Орсіні, котрий, здавалося, цілковито поринув у відомі лише йому думки, раптом стрепенувся.

— Ну, звісно ж! А я все думаю, що не зробив із того, що мав! Вибачте, брате Гільйоме, я повинен був сказати про це раніше. Ви пам’ятаєте графа Карачіоллі?

Я здригнувся. Орсіні вмів вражати.

— Лодовіко? — я все ще не вірив. — Він живий?

Кардинал усміхнувся.

— Живий і здоровий. Нещодавно приїхав зі Святої Землі. Ми бачилися з ним в одній досить дражливій справі… Втім, це не важливо. У цьому випадку важливо, що він вас пам’ятає й шле найкращі побажання, а також просить не забувати, як він висловився, старого друга в своїх молитвах.

— Лодовіко…

Я змусив себе не згадувати. Це минуло назавжди. Це було не зі мною… Але я зрозумів — не забуду. Навіть якщо мине ще двадцять років. Чи й навіть усі сто.

— Він і досі такий самий чорнявий красень? — бовкнув я — й одразу ж прикусив язика. Орсіні, скоса глянувши на мене, похитав головою.

— На жаль, зараз його називають Сивий Карачіоллі.

— Сивий?

Мені все ще не вірилося. Лодовіко — той, за яким зітхала половина Єрусалимських дам, якого дужче за чуму боялися татусі, що мали донечок на виданні, гульвіса й найкращий меч у всьому королівстві!

— Сивий, — кивнув Орсіні. — Й дуже набожний. Ми з ним довго говорили. Зокрема й про вас, брате Гільйоме.

— Навіщо? — не стримався я.

Зачарування зникло. Його Високопреосвященство нічого не робив марно. І ця розмова — теж не марна. Я рано заспокоївся.

— Ну… — Орсіні чарівно всміхнувся. — Ми з вами всі ці роки знайомі лише заочно. Два клірики, що сперечаються про Святого Іринія. Хотілося дізнатися про вас більше. Знаєте, брате Гільйоме, я був дуже здивований, довідавшись, ким ви були в миру. Граф де Ту, хрестоносець, герой оборони Аскалона й, здається, навіть поет.

Я ніяк не реагував. Усе це можна дізнатися й без розмови з графом Карачіоллі.

— Я, як ви знаєте, теж зі знатного роду й, зізнатися, дуже пишаюся, що я Орсіні. Але я — молодший брат, і сутана мені судилася від самого народження. А так хотілося, якщо казати по правді, побувати там, де ви! На жаль, ми не любимо полишати наш римський барліг [3] Прізвище «Орсіні» можна перекласти, як «Ведмедєв». , — він тихо засміявся. — Залишається сподіватися, що моє наступне легатство буде в Святій Землі… Ви — старший син у родині, брате Гільйоме. Спадкоємець.

Я мовчав. Його Високопреосвященство не такий уже й премудрий. Шаховий етюд, причому не з найскладніших. Йому щось від мене потрібно. І задля цього перекірливому братові Гільйому слід про дещо нагадати.

— Я довго не розумів — чому ви пішли з миру? Те, що сталося двадцять років тому, — воістину жахливо, та аж ніяк не всі навіть після такого випробування полишають шлях, який перед вами відкривався. Загибель вашої дружини й сина — трагедія, але ще не привід, щоб піти з миру.

— Як, на вашу думку, цього не досить? — якомога спокійніше поцікавився я.