Андрій Валентинов - Овернський клірик

…Брат Ансельм з’явився в Сен-Дені рік тому. Прийшов пізнього вечора, босий, в обірваній рясі. Отець Сугерій звелів нагодувати подорожанина й покласти спати, але хлопчик наполіг на зустрічі, після якої наш абат замкнувся з отцем Ерве й розмовляв із ним ледь не до ранку. А наступного дня в Сен-Дені з’явився новий чернець, якого звеліли ні про що не розпитувати. Майже відразу Ансельм став ходити до моєї школи, та займатися з ним довелося за особливою програмою.

Всі премудрості, які я втовкмачував братам-бенедиктинцям, були Ансельму вже відомі, тож я, за чітким абатовим натяком, готував хлопця до університету. Я здогадувався, що направлять його в Болонью, причому на богословський факультет. А от звідки брат Ансельм з’явився, міг лише припускати. Втім, його коротке темне волосся, чорні очі й смаглява шкіра дещо підказували…

Юшка викликала схвалення всіх, включно із недовірливим П’єром. Ансельм залишався незворушним, але було помітно, що похвали йому до душі. Я не втримався й запитав про запах.

— Точно, — підтримав мене П’єр. — Ти, брате Ансельме, не приховувати. Адже я, коли куховарю, нічого не приховувати!

— Не ображайся, брате Петре, — Ансельм усміхнувся й дістав із мішка щось сухе й зморшкувате. — Цей корінь у мене на батьківщині зветься «пастушка». Тут він не росте. У мене залишалося трохи…

— А де це — в тебе на батьківщині? — бовкнув нормандець, забувши про настійну абатову пораду.

Ансельм на мить стиснув губи, потім знов усміхнувся:

— В Італії, брате Петре. Ця трава росте на півдні, у Калабрії.

— То ти звідти?

— Ні. Я народився в Римі, а жив у Тоскані, потім у Неаполі.

Щось таке я й припускав. Для кастильця чи грека Ансельм надто правильно говорить латиною. А для окситанця надто смаглявий.

— Ну от! А то мовчати все! — П’єра остаточно понесло, але я чомусь не втрутився. — Бо ж як виходить? Ми ж нічого не приховувати, живемо разом, із однієї миски їмо. А тебе й запитати нічого не можна!

Цікаво, що відповість Ансельм?

— А може, я великий грішник, брате Петре? — на вустах у хлопчини так само була усмішка, але очі дивилися серйозно.

— Ти? — П’єр змахнув рукавом ризи, мало не перекинувши казанка. — Ну, Ансельме, ти й бовкнути…

— Брате Ансельме, — стиха виправив я, і П’єр, нарешті зметикувавши, що заговорився, замовк.

Може, Ансельм і був великим грішником, але знати цього нікому не дано. Сповідався він особисто абатові. Навіть коли отець Сугерій їхав — а траплялося це часто — ніхто не мав права приймати в хлопця сповідь.

— Ти й сам не про все розповідаєш, брате Петре. — Ансельм спритно повернув удар.

Нормандець ледь не впустив ложку.

— Я?!

— Ти, певна річ, — Ансельм незворушно сьорбав юшку, та в очах його стрибали бісенята. — Через що ти з села втік?

— Я? Втік? — П’єр перевів подих й понуро закінчив:

— Ну, втік. Цеє… Треба бути… було…

Я, звісно, знав, у чому річ, — хлопець от уже рік, як мені сповідався. Втім, особливих гріхів у П’єра, як у його колишньому, селянському, так і в теперішньому, чернечому житті, не водилося. Щоправда, обжерливість вважається смертним гріхом, але щедра кухня Сен-Дені давно вже змушує сповідників м’яко підходити до цього дражливого питання.

Після вечері я звелів П’єрові прочитати вголос вдячну молитву, причому зробити це тричі, поки той не спромігся вимовити її без помилок, і на довершення відправив його по дрова. Здивований кивок у бік Ансельма я проігнорував, розсудивши, що духовне начальство просто зобов’язане інколи виявляти сваволю, — інакше поважати перестануть.

Ансельм потягнувся до казанка, але я відсторонив його, сам наповнив казанок водою і поставив на вогонь.

— Сядь-но, брате Ансельме.

Він кивнув і слухняно присів на одну з колод. З озера подув вечірній вітерець, а десь удалині, за лісом, глухо вдарив дзвін.

Я мимоволі перехрестився, збагнувши, що за всі ці дні ми жодного разу не відслужили вечірню.

— Брате Ансельме… — я хотів запитати зовсім про інше, та останньої миті не зважився. — Ти прочитав третій розділ Ареопагіта?

— Так, отче Гільйоме.

— Готовий поговорити про це?

— Так, отче Гільйоме…

Ансельм відповідав спокійно, немов ми сиділи в нашому старому класі, але мені здалося, що він, як і я, думає зовсім про інше. І раптом я зрозумів, що зовсім не хочу говорити про Ареопагіт.

— Зробимо так, брате Ансельме. Ти прочитаєш книгу до кінця, а потім ми влаштуємо диспут. Ти захищатимеш Ареопагіта, а я спробую тебе спростувати.