Владислав Ивченко: Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Один із солдатів біжить до табору.

— Вирок мусить бути виконаний! Чого ви чекаєте? — репетує капітан.

— Треба з’ясувати, що за постріли, — спокійно пояснює ротмістр.

— Для чого? Є вирок, цей негідник мусить бути розстріляний!

— Кілька хвилин нічого не вирішують.

Чутно ще постріли. Здається, з револьвера. Наче наближаються.

— А що, як це поплічники цього негідника? Спробують його відбити! Стріляйте, ротмістре! — капітан зблід і страшенно нервує. А ротмістр сміється.

— Відбити? Капітане, тут сорок озброєних солдатів, три кулемети! Та тут потрібна мінімум сотня озброєних і підготовлених людей!

— Можливо, вони зібрали й сотню!

— Що ж, ми їх зустрінемо. Наші люди он нагорі яру, але не подають жодних сигналів тривоги.

— Виконайте вирок!

— Обов’язково, але трохи пізніше. З’ясуємо спочатку, в чому справа.

— Не хочете, тоді я сам виконаю! — капітан вихоплює свій браунінг. А ротмістр свій.

— Попереджаю, що змушений буду стріляти, — спокійно каже ротмістр. Його солдати наставляють на капітана свої гвинтівки.

— Ви не насмілитеся! У мене наказ! — перелякано шепоче капітан.

— Так, наказ, яким мені доручено забезпечити порядок під час проведення військово-польового суду. І я його забезпечу. Мої люди вповноважені виконати вирок, і я не допущу, щоб це зробив хтось інший, перетворивши суд на вбивство. Сховайте браунінг, капітане. Сховайте.

Капітана аж судоми беруть від гніву, але страх потужніший за його роздратування, тож браунінг він прибирає. Ротмістр стає між капітаном і мною. Я тримаюся рукою за земляну стіну, бо в голові паморочиться, слабкість, тремтять уже обидві ноги.

— Савченко, що там? — питає ротмістр у солдата, який повертається з табору.

— Бричка якась сюди їде. Візник і пасажир. Пасажир із револьвера стріляє, кричить щось.

— Сюди їде?

— Сюди, сюди. Вже близько мусить бути, — доповідає солдат.

— Це бунтівники, у них можуть бути бомби! Розстріляти їх! — кричить капітан.

— Ви якийсь занадто кровожерливий. Заспокойтеся.

Ми всі дивимося на початок ярка. Он туди залітає бричка, звичайна бричка з Ромен, я навіть візника знаю. З брички вистрибує людина. Солдати, кидаються до неї, людина щось кричить. Онде людину ведуть до офіцерів. Потім один із офіцерів, не солдат, а саме один із офіцерів, біжить до нас.

— Не стріляти! Не стріляти! — кричить він.

— Це заколот! Виконати вирок! Зараз же! — наполягає капітан, але його ніхто не слухає. Підбігає офіцер, поручик.

— Наказ із Петербурга про відміну суду!

— Цього не може бути! — кричить капітан.

— Приїхав адвокат Івана Карповича, показав телеграму!

— Ви бачили сам наказ? — капітан.

— Там телеграма!

— Мусить бути наказ! Виконати вирок!

— Тихо! — командує ротмістр. — Справа важлива, ми не можемо припуститися помилки. Капітане, зараз ми поїдемо до Ромен і все остаточно з’ясуємо.

— Ніяких з’ясувань, треба розстріляти злочинця!

— Наказую тут я. Поручик, залишаєтесь тут і чекаєте мого повернення. Капітане, за мною.

— У місті може бути повстання, це пастка! Вони вб’ють нас і звільнять цього негідника! — кричить капітан.

— Поручику, це малоймовірно, але якщо виникне загроза втечі засудженого, то ви мусите виконати вирок. Але тільки якщо реальна загроза. У всіх інших випадках чекати на мене. Капітане, ходімо.

Столичний гість підкоряється, і вони йдуть. Щось балакають у таборі з моїм адвокатом. Потім виходять з ярка. Чутно, як заторохтів двигун авто. Адвокат прямує до мене. Солдати не пропускають його.

— Пане поручику, я сподіваюся, що ви ж не сприймаєте мого адвоката як загрозу? Пропустіть його, будь ласка.

— Добре, пропустіть.

Адвокат підходить до мене, в нього перелякане обличчя, він утирає піт з чола. Нервово оглядає місце, де я стою, потім дивиться на солдат із гвинтівками навпроти.

— Ви давно вже тут стоїте, Іване Карповичу?

— Та вже давненько. Що сталося?

— В Петербурзі з великою зацікавленістю відреагували на вашу пропозицію. Вважається, що ваше рішення піти у добровольці значно допоможе під час мобілізації, — адвокат говорить гучно, щоб його чули.

— Добре, тютюну у вас немає?

— Є цигарки. Я не курив раніше, але через цю справу почав курити, бо дуже вже все нервово.

— Я теж. Сідайте.

Ми сідаємо на місце, де мене мусили розстрілювати, прямо на землю.

— Я вже подумав, що врятований, але побачив ваше перелякане обличчя і не знаю, що й думати, — шепочу адвокатові.