Андрій Кокотюха - Таємне джерело

Князевич розумів суть запитання. Воно потребувало прямої відповіді, Половець пер тараном, не залишав йому виходу.

– Самі ж мене похвалили за гарну роботу. Це ж частина моєї праці – робити висновки з набору фактів. Факт – ви позавчора не пустили мене з місцевим парторгом далі в ліс, у той бік, де джерело. Висновок: там щось є, про що стороннім знати не можна.

– Ігоре Степановичу, не розчаровуйте мене. – Половець говорив рівним голосом терплячого вчителя. – Вас не пускали до місця ймовірної екологічної небезпеки, а не до об’єкта. Для чого гратися? Підозрюю, дезертир Ярчук і єфрейтор Уманець про щось серйозно погомоніли в лісі. Так, ні?

Справді, для чого гратися…

– Уманець сказав Дмитрові, що охороняє цілком таємне будівництво спецсанаторію для керівників країни. Товаришів Брежнєва, Суслова, Андропова, Громика, Горбачова, хто там іще.

– За Горбачова, до речі, хвилюватися треба найменше. – Полковник не приховав роздратування. – Цьому тільки ось п’ятдесят стукнуло, з ним країна ніяк не асоціюється в громадян. Ви знаєте, Ігоре Степановичу, який вигляд має товариш Горбачов? За мене лише на п’ять років молодший, між іншим?

– На портреті впізнаю.

– Ось-ось, на портреті. З підписом.

Закуривши й машинально пригостивши Ігоря, полковник хвилин десять знову крокував мовчки. Князевич теж мовчав, думаючи про своє та досі не дійшовши остаточного рішення, прийняти яке вимагала ситуація. Нарешті Половець заговорив, дивлячись перед собою. Збоку виглядало, що полковник КДБ каже сам до себе.

– Єфрейтор строкової служби багато знати не міг. Та головне вибовкав правильно, сучий пес.

– Не судіть суворо. Хтозна, як у них там між собою пішло. На лиці в Ярчука свіжий шрам, думаю, так просто він не здався.

– А, за великим рахунком, це все від самого початку було авантюрою. – Половець сплюнув під ноги.

– Що – все?

– Санаторій. Але якісь аналітики десь у кабінетах щось там понаходили, позбирали, порахували, понаписували. Мовляв, вода так званого джерела Святої Варвари за всіма показниками справді має безліч цілющих властивостей. Там самих хімічних формул хрінова тьма… Ми нічим не ризикували. Ніхто взагалі нічим не ризикував, вода й вода. Усе одно треба щось робити з ними, шукати варіанти.

– З ким?

– Ви вже назвали частину прізвищ. Із Брежнєва Леоніда Ілліча почніть. Або краще з Суслова, цьому ось скоро сімдесят дев’ять. Знаєте, що він протягів боїться, до психозу доходить? Наше управління втаємничене в ці діагнози, як ніхто. Колись у юності насилу вилікував сухоти, тепер бережеться – чисто вам людина у футлярі. Чехова читали?

– Ще в школі… «пару» за нього отримав, бо не читав. Назву знаю.

– Ну, зрозумієте, про що я. А помирати ні цій людині у футлярі, ні іншим таким самим не можна ніяк.

– Нікому не хочеться. – Картина розстрілу Ярчука ще яскраво стояла в Ігоря перед очима.

– То саме собою – не хочеться. Це кожному з них не хочеться. А нам, – Половець тицьнув себе пальцем у груди, – нам не треба , аби вони почали помирати один за одним. А так скоро буде, Ігоре Степановичу. Цю державну таємницю можете розголосити, вона у відкритому доступі в кожній сільській бібліотеці.

– Тобто?

– Книжечки «Політвидаву», брошури різні. Там усюди біографії вождів, дати народження. Суслов – той ще до революції, можна сказати, ровесник століття. Леонід Ілліч молодший на чотири роки, але теж не хлопчик уже. До того ж стан його здоров’я, вибачте за відвертість, телевізійні новини не приховають. Скільки йому тепер, сімдесят п’ять незабаром буде? Громико – той взагалі, вважайте, молодик, йому лише сімдесят два. Шефу нашому, Юрієві Володимировичу, товаришу Андропову, взагалі шістдесят сім. Тільки старіють і хворіють усі. Від віку не врятує найсучасніша медицина, кажу вам як людина з першою медичною освітою, Ігоре Степановичу.

– Що ж тоді?

– Лишається повірити в живу воду. Благенький, а шанс. Знаєте, народ дарма легенди не складатиме. Біля джерела Святої Варвари, кажуть, колись узагалі довгожителі селилися, до ста років жили. Помирали все одно, вічно ніхто не тримається. Але нашим би не до ста, то хоча б до дев’яноста протягти.

– Для чого?

– Ось це, товаришу Князевич, дуже хороше запитання! – Полковник тепер глянув на Ігоря, в очах уже майнули доброзичливі, навіть якісь змовницько-інтимні вогники. – Ви ніколи не запитували себе, що буде, як помре Брежнєв?

Від такого запитання Ігор несподівано для себе зупинився. Став і Половець, задоволено й переможно стежачи за його реакцією.