Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Слухай, ти ж у курсі про Антона Мазура, про Марію, зрештою… Новицька – потвора, зламала не одне життя. Про Боровчука я мовчу взагалі, з ними тут намагаються без потреби не вітатися. Чи про те, що він зґвалтував Марію, – брехня, провокація чиясь?

– Ти не суддя.

– А для них є тут суд? Судитимуть їх у нашій прекрасній країні?

– Гаразд. Лизгунов до чого?

– Окрема розмова. На ньому – реальна кров, дідок цим хвалився, коли я ще до школи ходив. Слухали його в клубі, не раз.

– Припустімо. – Князевич зітхнув. – Сам додумався чи напоумив хто?

– Довго думати не треба.

– Згоден. Воду з джерела брав?

Кивок.

– Пощастило пробратися?

Знову кивок.

– Якби зловили?

– Так не зловили ж. Чого якбикати…

– Труїв чим?

Мовчання.

– Брав де?

Пожувавши губами, Ярчук зігнув праву руку в лікті, переклав ліву на ліктьовий згин, складаючи непристойний жест, помахав зігнутою правицею.

– О! Бачив? Отам і брав.

– Може, хоч похвалишся, як усе було?

– Нема чим хвалитися. Просто все. Машину воджу. Мав змогу брати її там само, де отруту, ти вже бачив, іще раз показати? – Ярчук знову мотнув правицею. – Адресу Новицької легко вирахувати, Кременець маленький, якщо маєш бажання, все можна. Знав – хоче до джерела. Домовилися, що буду провідником. Бачив би ти, як вона жерла мене очима, сучка хтива… Жарко, кажу, ось водичка в мене у флязі. Ковтнула, чого там. Скрутило дуже швидко, довіз сюди без зайвих труднощів.

– Де тримав ці дні, поки не померла?

– Отут. – Хлопець іще раз гойднув зігнутою рукою. – Пора вже запам’ятати місце. Там усе є.

– З Лизгуновим так само?

– Без особливої розбіжності й фантазії. Аж прикро, так просто вони попадалися. Правда, Юрчика Боровчука довелося виманювати до лісу через…

Він раптом замовк, розуміючи, що верзе вже зайве, та Ігор уже сам знав, як закінчити фразу.

– Через Марію. Вона від самого початку з тобою змовилася. Сам ти діяти не міг: звідси, з лісу… Нелегал, твою мать, партизан, народний месник…

– А, розумій як хочеш! Виманив Юрка до лісу, припер до дерева, ножа під горло – пий, падло. Випив, куди подітися.

– Далі що?

– Чекати, доки перелякаються. – Дмитро знову кивнув туди, де зводився об’єкт.

– Як не перелякаються?

– Тебе ж прислали. Значить, сумніваються. Смаленим пахне.

– Слухай, – Князевич ураз щось згадав, – а тоді вночі, у лісі, то ти був?

– Коли?

Подив вийшов щирим. Що ж, Ярчук уже забагато розказав йому, аби приховувати свою причетність до пережитих Ігорем позавчора нічних кошмарів. Значить, іще не все прояснилося, нічний ліс лишається за межею розуміння. Але й це з’ясується, для нього особисто ця загадка раптом відійшла далеко-далеко.

Дмитро знову присів досить близько від Князевича. Якби не зв’язані руки, полонений міг би дотягнутися до нього.

Та все одно тілом пробігли мурашки.

Це сталося, щойно Ігор зміг краще роздивитись Ярчуків шрам через брову. Знайомі імпульси, їх він відчував уже не вперше за цей день.

Треба далі не подавати знаку, подумки сказав собі Князевич. Так, він щойно ще дещо зрозумів про втікача. На кожне запитання свій час, це слідчий знав дуже добре. Цей хід теж треба підготувати.

Швидко давши думкам, котрі зараз бігали наввипередки, відповідного ладу, Ігор мовив спокійно:

– Добре, забудь, то інша тема… То як, здаєшся мені? Не пропало бажання?

– Мене розстріляють?

Наївність, із якою прозвучало це страшне запитання з вуст міцного хлопця зі шрамом, котрий побував у пеклі й уявив себе майже Богом, остаточно переконала Ігоря: перед ним не страшний ворог. Це переляканий пацан, котрий ковтнув за короткий час стільки важкого досвіду, скільки сам Князевич мав у свої тридцять три, і то – навряд.

– Порушення військової присяги – це дисбат, Дмитре. Самостріл, утеча з місця бойових дій – зрада Батьківщини. Твої тутешні подвиги перекриє, тільки тобі навряд чи легше від цього.

– Це відповідь така?

– Кажу, як знаю. Можеш лишити мене тут, утекти знову. Довго побігаєш? Я ж усе знаю тепер.

Якийсь час Ярчук слухав лісову тишу.

– Домовитися можна? – запитав глухо.

– З ким? Із судом?

– Із тобою, брате… Я ж тебе покликав…

– Про що домовляємося?

– Марія. Вона тут ні до чого. Взагалі не при ділах.

Що ж, приблизно на таку пропозицію Ігор і чекав.

Хотів запитати про інших, як із ними бути.

Не встиг.

Сидячи до Ярчука лицем, Князевич не міг бачити, що раптом уздрів той поперед себе.