Андрій Кокотюха - Таємне джерело

Докуривши до фільтра й вистріливши недопалком за кватирку, Князевич вирішив таки поголитися.

Коли глянув на себе в дзеркало після розмови з Бурковим, подумав – а отак, із триденною неголеністю, заявитися до начальства в кабінет у його становищі непогано. Зрештою, в нього відпустка, нехай навіть позапланова. Може робити що схоче. І на службу його поки що ніхто терміново не викликає. Навпаки – капітана Князевича, слідчого карного розшуку Головного управління внутрішніх справ, дуже швидко зафутболили у відпустку, згадавши: відгулів набралося на два тижні плюс торік не догуляв, укупі – чистий місяць, краще відсидітися вдома, бажано носа не витикати. Як кажуть, від гріха подалі. Нехай усе , що він накоїв, уляжеться за цей час саме собою. У такому розв’язанні проблеми зацікавлені навіть у будинку на Орджонікідзе [1]. Ну, а як не розсмокчеться – хто знає, куди переведуть працювати капітана міліції Князевича. Добре, якщо до київського Главку. Гірше – коли затасують у районний відділок. Чи взагалі кудись у Бровари чи Білу Церкву.

Щоправда, що довше Ігор чекав, поки верхи вирішать його долю, то гостріше кортіло, аби справді перевели куди подалі. Попри свої тридцять три він уже встиг заморитися від усього цього: непомірні кар’єрні апетити колишньої, робота, де останнім часом частіше спускають вказівки ловити тільки «правильних» злочинців, тобто – жодним боком не пов’язаних із партійним та радянським керівництвом, країна, про невидиме життя якої знав більше, ніж треба знати пересічному радянському трудівникові…

І все ж таки Князевич вирішив поголитися. Правда, вдягнеться не як офіцер, викликаний керівництвом на напевне важливу розмову, а як вільний відпускник, якому не важить, що про нього подумає високе начальство. Ігореві вдалося цього разу навіть не порізатися, хоча руки зрадницьки гуляли. Щедро освіживши лице одеколоном «Саша», він витяг із шафи чисту, але пожмакану сорочку з великим коміром, критично оглянув її, рішуче повернув її на поличку, взяв сіру водолазку – давненько не прана, але ще досить чиста. З-поміж брюк, які треба було ще прасувати, та куплених у перекупників джинсів, зроблених у Чернігові під фірмý, Ігор вибрав останні. Туфлі тернув щіткою, щедро наваксувавши її, і тісний передпокій відразу сповнився запахом мастики.

Свого зоряного часу на вішаку чекав іще один предмет одягу – піджак із натуральної м’якої шкіри, дуже дорогий, подарований колишньою дружиною на його тридцять перший день народження, коли вона ще виношувала стосовно новоспеченого чоловіка перспективні плани. Та вирішив без піжонства, накинув легкий темно-синій плащ, підняв комір, вкотре спробувавши зробити себе схожим на Алена Делона, яким він його бачив у фільмі «Тегеран-43». Власне, Ігор Князевич не був схожим на жодного з акторів ані французького, ані американського, ані польського, ані радянського кіно. Він узагалі не вирізнявся оригінальною зовнішністю, вважаючи себе подібним до сотень тисяч перехожих і, за великим рахунком, тішачись із цього: гадав, що людина його професії повинна зливатися з натовпом, вирізняючись зовсім іншими, професійними, якостями. Та все ж таки Ігор не хотів мати надто безбарвний вигляд, отож стежив за модою, дивлячись іноземні фільми. Хоча погоджувався: всі вони доходили до Союзу зі значним запізненням, тож на момент, коли той же киянин купував квиток, на батьківщині стрічки це все вже давно проїхали.

А проте, Ігореві Князевичу просто подобалося, як кіношний Ален Делон носив довгий плащ.

По волоссю він пройшовся не гребінцем, а вологою п’ятірнею. Стригся зовсім недавно, тож цього виявилося досить, аби дати зачісці відносний лад. Живіт вкотре за ранок нагадав про себе голодним бурчанням, і Князевич поквапився в «Продукти»: там поєднає приємне з корисним.

А перед зустріччю з начальством упорядкувати своє загальне здоров’я набагато корисніше, ніж кинути до шлунка кілька сосисок.

Годинник показував по дев’ятій. Магазин уже благополучно відчинився.

Знайомі мужички в однаково заношених болонієвих куртках, один у синій, другий – у зеленій, привітались і чемно попросили закурити. Ритуал був знайомий, і Князевич, витрусивши з пачки одну «родопину», простягнув тому, хто стояв ближче. Дядько в синій куртці взяв цигарку, артистично підняв кепку з жовтого вельвету на знак подяки. Цей працював у магазині вантажником, його товариш – двірником у їхньому ЖЕКу, влаштувався через можливість жити в окремій малесенькій «готельці». Іншого виходу він не мав: рік як звільнився, відсидів за крадіжку, поки сидів – жінка виписала з квартири. Привела на його місце вчителя з інституту фізичної культури, і лиш особисте втручання Ігоря врятувало двірника від інвалідності, а педагога – від слідства та суду.