Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Чого це тебе понесло? – Ігор зовсім не сподівався почути таке від двірника, ще менше хотілося йому підтримувати такі розмови.

– Чого понесло? Я тобі скажу, чого понесло. Сестра в мене є, знаєш, ні?

Горбик не договорив – поруч, мов гриб після дощу, виріс чоловік із борідкою. Він був на голову вищим за кожного з них. Князевич зціпив зуби: він зовсім не хотів ні в що встрявати, тим більше – тут, у «Продуктах».

– Слухаю вас, – якомога ввічливіше мовив він.

– Це я вас слухаю. – Солідний бородань говорив навмисне голосно. – Слухаю, товариші, і думаю, коли мені міліцію викликати: зараз чи потім, коли ви добалакаєтеся до того, аби передати вас далі.

– Далі – це куди? – поцікавився Князевич.

– Куди слід. Туди, де вам пояснять, що таке антирадянська агітація і що таке тероризм. Заодно буде з ким поговорити про Рейгана.

Ігор зітхнув. Махом допив коньяк, розуміючи – настрій йому зіпсували з самого ранку і винен він у цьому сам: смикнув же його лихий похмелятися тут і тепер. Солідний товариш далі пашів благородним гнівом, привертаючи увагу вже не тільки Василівни, а й решти працівників магазину. Точно розрахувавши, що така його поведінка на короткий час застопорить бороданя, Князевич неквапом поліз у внутрішню кишеню плаща, витягнув та розгорнув перед незнайомцем червоне службове посвідчення.

– Вважайте, міліція вже тут. Ваші документи.

– Мої? – Високий зробив крок назад.

– Ваші. – Коли треба, в голосі Князевича дзвенів метал. – Ви підслуховуєте чужі розмови. І добре, що випадково проявили себе працівникові міліції. Хто вас знає, для чого ви ходите по радянських громадських закладах та підслуховуєте приватні розмови громадян. Виявляєте незадоволених, аби потім вербувати за завданням іноземних спецслужб?

Тепер Ігор уже кричав. Продавчиня винно-горілчаного відділу завбачливо зачинила ґрати свого закутка, причепивши табличку-виручалочку «Переоблік». Василівна ніби між іншим відвернулася. Решта жінок у білих халатах активно поринули у свої справи, нечисленні в цей час покупці швиденько розсмокталися, Горбик втупився в стійку.

– Які спец… Ви про що? Ви до чого це, товаришу…

– Ось-ось, товаришу. Не забувайте, громадянине: людина людині в СРСР – друг, товариш і брат. А друзі, товариші та брати не підслуховують розмов, суті яких не розуміють. Ваші документи! – повторив суворо.

– Нема при собі… Не захопив…

– А як нема при собі документів, громадянине, – нема чого встрявати. Якщо не можете нічого пред’явити, краще не розтуляйте рота. Пийте чай, їжте тістечко. Все зрозуміло?

Чоловік із борідкою розгублено кивнув, позадкував, підхопив «дипломат» і, залишивши недопитий чай на стійці, швидко забрався геть.

Запала тривала мовчанка. Їсти Ігореві зовсім розхотілося, коньяк почав поволі діяти, але шлунок усе одно капризував. Тож, неквапом зжувавши ще одну сосиску, Князевич тихо сказав Горбику:

– Вийдімо.

Той, тверезіючи просто на очах, посунув до дверей, втягнувши голову в плечі.

Коли вони вийшли з магазину, Ігор кивнув праворуч, і вони зайшли за будівлю, опинившись із боку службового входу. Там вантажник, товариш двірника, активно перекидав порожні дерев’яні ящики, сортуючи тару та відбираючи цілу від ламаної. Побачивши їх, вантажник здивувався. Але подив став іще сильнішим, коли Князевич, рвучко розвернувши за плече, притиснув Горбика до цегляної стіни, різким ударом утопив кулак у його животі. Зойкнувши, двірник осів. Спочатку смикнувшись у їхній бік, вантажник тут-таки зрозумів – нема чого влазити, і завбачливо зник усередині магазину, причинивши за собою важкі металеві двері.

– Ти все вкурив? – суворо запитав Ігор, дивлячись на Горбика згори вниз. – Якого чорта язика розпустив? Ти ж за крадіжку сидів, не за політику? А якби мене поруч не було?

– Ти ж не знаєш нічого, – прохрипів Горбик, навіть не намагаючись розпрямитися.

– Чого я не знаю?

– Нічого. Або не хочеш знати. Вам, Степановичу, такі речі знати начальство не дозволяє.

– Можеш пояснити до пуття?

– Ага, щоб ти мене знову в пузо?

– Я тобі, як треба буде, ще й табло натовчу, – пообіцяв Ігор. – Це я тебе пожалів, бо сьогодні дуже добрий зранку. Похмелитися встиг, а то б під гарячу руку, знаєш… Ну, якого хріна ти там молов про Кремль, бомбу, Рейгана, хай би він здох?

– Він-то здохне, – прохрипів Горбик. – Здохне, як усі нормальні люди. А ті, хто в Кремлі сидять, і наші… такі самі… не здохнуть ніколи. Хоч би їх, блядь, бомбою лупонули!