Ще подумав трохи Адамек, зробив так: змайстрував пращу, заклав туди камінь, прицілився в пташку, збив її з дерева. Каміння влучило пташці точно в голову, майстерно навчився хлопець полювати на дичину. Приклав Адамек пташку до вуха: не дихає, швидко холоне тільце. Скропив тоді хлопець мертве тіло джерельною водою – о диво, враз пташка затріпотіла, розтулила дзьоба. Як влив хлопець у той дзьоб трошки води, пташка змахнула крилами, вирвалася з рук, ширнула вгору, піднялася вище від верхівок дерев, заспівала голосно та радісно.
Зрозумів тоді Адамек: вода в цьому таємному джерелі справді жива. Сивий дідо йому не привидівся. Став тепер хлопець хранителем джерела.
І знаходили до нього потаємні стежки різні люди. Не часто, але все ж доходили. З різних місць приходили вони, кожен хотів собі міцного тіла та довгого, як не вічного життя. Дві лиш умови говорив щасливцям Адамек: із собою живої води не брати, а шлях сюди без великої потреби нікому не відкривати – людина сама мусить стати сильною, тільки коли зовсім погані справи, зовсім не в змозі хто сам собі раду дати, тоді стежка до таємного джерела їй відкриється. А також довший час біля таємного джерела не лишатися. Не терпить воно багатьох хранителів.
Скоро чи не скоро, а прийшов одного дня до Чорного лісу по живу воду змарнілий немолодий чоловік. Тіло ранами вкрите, одна рука скалічена, по всьому – старий вояк. Назвався Матеєм, розказав, як довго і трудно шукав путь до таємного джерела, припав до живої води та й заснув мертвим сном. Довго так лежав, а коли розплющив очі, побачив Адамек, як загоїлися рани Матеєві, як зміцнів та навіть помолодшав старий вояк за короткий час, як заблищали його очі спрагою до нових ратних подвигів. Низько вклонився Матей хранителеві джерела, ще кілька разів припав до нього та й пішов собі геть.
А ще за якийсь час навіть до відлюдника Адамека в Чорному лісі докотилася лиха слава про Матея. Як повернувся він назад, одразу зібрав велике військо та пішов війною чи не на весь світ. Не брали Матея ні куля, ні шабля, тому, зачувши про нього, знані полководці воліли опору не чинити, а самі виносили йому ключі від міст, котрі взялися обороняти. В захоплених без бою містах чинили Матей і вояки його страшні погроми, безчинства та насильства. Хто з людей не корився, помирали від руки Матея в страшних муках. І дуже скоро захопив жорстокий Матей як не весь світ, так велику його частину.
– Лихо мені! – закричав Адамек. – Це ж я сам відкрив йому таємне джерело! Це ж на моїх очах він набув нелюдської сили! На моїх очах дістав нове вічне життя! Що мені робити, Господи? Через мене гинуть цілі міста і села, народи через мене кров’ю вмиваються!
Впав згорьований Адамек на землю перед джерелом, зомлів, закляк непорушно. Довго так лежав чи не довго, аж раптом приходить до нього білий дідо. Борода нижче від колін сягає, срібне волосся краями плечей торкається. Став у головах Адамека й промовляє:
– Не картай себе, чоловіче. Не можеш ти знати, з яким наміром хто до цього джерела приходить. Ти допоміг напівживому пораненому воякові, а той відчув у собі велику силу та став чудовиськом у людській подобі. Знати цього, чоловіче, ти ніяк не міг.
– Що робити? – самими губами проговорив тоді нещасний Адамек. – Невже треба взяти кайло та закопати це джерело назавжди? Хай лихі люди не шукають його, а помирають своєю смертю, якщо ніхто інший не здатен позбавити від них світ!
– А як же ті, кому джерело справді потрібне, аби продовжити справи добрі? – суворо й хитро водночас мовив до нього білий дідо. – Ні. Відтепер буде так. Хто прийде до таємного джерела з добрими намірами та світлими думками, кому життя потрібне для гарних корисних справ, для того вода лишиться живою. Але для того, хто замислив чорне й недобре, вода перетвориться на мертву. І помре лиходій страшною смертю, щойно чорний намір зайде в його підступну голову.
Сказав так старий – і розчинився в темряві. Коли Адамек розплющив очі, побачив довкола залиту сонцем галявину. Почув дзюркіт джерела. Не зміг утямити, правдою се було чи ввижалося йому. Бо нічого довкола не змінилося.
Жив собі Адамек хранителем таємного джерела далі. Багато часу спливло чи ні, а прийшла до джерела немолода вже жінка, сіра з лиця. Пожалілася – хворіє, змарніла та постаріла передчасно. Муж перестав кохати, зовсім уваги не звертає, навіть погляду кривого не кине. Як припала до води, вклякла біля джерельця. Коли отямилася, побачив Адамек – змінилася жінка, повернулася до неї колишня врода, уся вона сяяла, отримавши нове життя. Вклонилася жінка хранителю низенько, пішла собі геть. Та лиш краю галявини дісталася, як повалилася долілиць, завмерла. Наблизився до неї Адамек, глянув, торкнув рукою – а вона нежива.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу