Андрій Кокотюха: Таємне джерело

Та люди аж такими дурними не були. Здогадувалися, що насправді сталося з їхніми синами й доньками, сестрами та братами, мужами та жонами, батьками й матерями. Лиш ніхто про це голосно ніколи не повідав. Бо пан теж дурним не був: розумів, яку надію залишає людям. Мовляв, нехай вони більше своїх близьких ніколи не побачать живими чи мертвими, зате знатимуть – мужчини за великого короля поклали голову на полі грізної битви та за край свій, за батьківщину, а жінки живуть при королівському дворі, все в них є, усе добре, і для чого пам’ятати щасливицям злиденний рідний дім.

Ось у що вірили люди в тому краї. Але все одно як чули, що котрогось забрали до королівського війська, а котрусь – до покоїв королівни, серце падало мало не до п’ят, у грудях усе холонуло, світ перед очима робився темним. Відтак однаково ніхто не міг нічого вдіяти. Такі порядки завів тамтешній пан, і всі довкола вважали його мудрим, чесним та благородним.

Скоро чи не скоро, спіткала страшна доля й Адамека. Побачив пан, що його слугу вже вітер хилитає, щоки бліді, очі запали, дихання важке, мов у побитого собаки, – звелів одного дня своїм вірним поплічникам взяти Адамека та завезти подалі, в Чорний ліс. Довго йшли кати разом із хлопцем, аж під вечір вийшли туди, де рідко сонце пробивається крізь дерева, де завжди холодно та вогко, де виють дикі голодні звірі й повзають по землі потворні слизькі отруйні гади. Розгледіли вірні панські слуги, що Адамек зовсім поганий, та й рішили навіть не в’язати його до дерева. Просто кинули в колючі кущі, повернулися та й пішли собі.

Усю ніч, до ранку лежав бідний Адамек під кущем, поворухнутися не міг, до смерті готувався. Та котрий хижак до нього підійде, носом понюхає, лапою торкнеться, той повертається і йде геть. Не схожий був Адамек на живу істоту, не видавався звірам ласою здобиччю. Як підповзала до хлопця яка гадина, то переповзала через нього, мов через безтілесну зогнилу колоду, та й повзла далі.

На ранок пробилося крізь хащі сонячне проміння. Прогнало світло страхи нічні. Розплющив Адамек очі, зрозумів – живий. І додало це йому сили. Вирішив хлопець не чекати далі смерті. Як міг, підвівся спочатку на чотири, потім – на дві та й посунув уперед, куди очі бачили. Чи довго, чи недовго йшов він так, але вийшов нарешті на невелику галявину. Уздрів посеред неї джерельце. Струміло воно просто з-під землі, вода вабила своєю свіжістю, а коли Адамек припав до струмка спраглими губами, виявив: вода ся крижана, аж зуби змикало, та неймовірно чиста й смачна, навіть трохи солодкувата. Багато спраглих ковтків зробив Адамек, ніяк напитися не міг. По тому напився нарешті – і тут-таки, біля джерельця, заснув міцним сном.

Довго чи ні спав він отак, але, коли розплющив очі, відчув – знову сили прилили до його тіла. Де й поділася недуга! Усе бачив перед собою ясно, темрява з очей зникла, руки-ноги вже не тремтіли, хворобою розбиті. Легко скочив Адамек на рівні, і таке його враз охопило, мов на світ заново народився. Чув у собі неймовірну силу, готовий був гори зрівняти, ріки осушити, Чорний ліс викорчувати, на його місці своїми руками велику кам’яницю звести. Ось так одужав Адамек.

Вирішив він тоді не повертатися назад. Раз поховали його – хай так і йде. Власноруч спорудив собі недалеко від джерельця хижу, почав жити в ній самотнім відлюдником. Усе, що для життя треба, ліс йому давав. А спрагу завжди невсипуще джерело тамувало.

Чи багато так часу спливло, чи ні, приходить якось до Адамека вночі марево не марево, сон не сон, видіння не видіння. Ніби прокидається хлопець на своєму лежаку, вкритому свіжими гілками, а в ногах стоїть старий чоловік. Сивий як голуб, борода біла, до колін. Кучма сріблястого волосся краями до плечей дістає. Одяг теж увесь білий. І говорить дідо таке:

– Бачу, хлопче, лишився ти живий у тяжку для себе годину. Знай: вдячний будь цьому джерелу. Не кожен здатен знайти до нього шлях. Але багато хто хоче, бо вода в цьому джерелі цілюща. Хворих лікує, рани затягує, друге життя дає. І то не лише людині, а й усякій живій тварі. Воду таку називають живою. Багато років я був хранителем цього таємного джерела. Тепер твоя черга. Гляди, Адамеку, жива вода мусить допомагати людям.

Сказав так – і ніби розчинився в темряві. Злився з нею, наче й не приходив ніколи. Коли Адамек розплющив очі, довго не міг збагнути: сон він бачив чи білий дідо справді приходив? Надто дивним видалося хлопцеві це чарівне видіння.

Подумав-подумав Адамек – захотів перевірити почуті вночі слова старого. Розрізав собі пальця гострим каменем. Кров заюшила по руці з глибокого порізу. Скропив Адамек рану водою зі свого джерела – о диво, вона зразу ж затягнулася, просто на очах. Став палець мов новий, ніби ніколи до того часу його каменем не шкодили.