Нестор Коваль - Гроші. Ч 1. Сизий світанок

– Так. Але я краще, ніж будь-яка бомба, погодься!

Село закінчилося, починався ліс, вони бігли по приємній м’якій стежці.

– Що ти маєш на увазі? – Іван поглядав на дружину занепокоєно.

– Я буду викликати вогонь на себе. Привертати увагу. Блефувати.

– Немає сенсу. Ти навряд чи комусь цікава. Якби ти мала зв’язки з опозицією, була б відомою журналісткою чи ще кимось, а так… Ну хто ти така? Звичайний юрист, офісний щур! Ти нікому не цікава! – Іван обігнав дружину.

– Е! За щура відповіси! – Саша зі сміхом стрибнула ззаду на могутню спину Івана, і вони повалилися на траву. – Я буду наступати тигру на хвіст! – кричала вона, сміючись і кусаючи чоловіка за вухо. – Гратися з вогнем! Я люблю гратися з вогнем! Так, кажеш, я нікому не цікава, так?!

Але перед тим, як стати тигроловом, чи то пак, наступити хижакові на хвіст, Саша взяла відпустку, зібрала малого і поїхала до Криму. Там, біля Нового Світу, від бабусі залишився будиночок, і тепер кожного літа, обов’язково наприкінці серпня – початку вересня, Саша або з батьками, або сама, або з Іваном їздила сюди. В інші літні місяці Саша Крим не любила: натовп спітнілих тіл, галас, неякісні продукти, скрізь черги, космічні ціни, за всі стежки, куди не поткнись, деруть гроші. А у вересні – зовсім інша історія: тихо, спокійно, чисте, наскільки це можливо, море, в якому майже немає відпочиваючих, ціни вгамовуються, місцеві відчайдушно б’ються за останніх клієнтів і скидають ціни. Останнє цього року було напрочуд важливо – так склалося, що наприкінці літа грошей родина майже не мала: багато довелося витратити на ремонт даху будинку, в якому жили, встановити новий котел для опалювання.

Іван знову сидів без роботи, планував чергову бізнес-авантюру, отже Саша розраховувала лише на свої відпускні. Вона склала бюджет витрат: на день виходило не більше ста гривень на двох із Філіпом – малому на морі подобалося, після двох тижнів, що вони провели тут минулого року, він позбавлявся нежиті й аденоїдів у носі на півроку.

Отже, альтернативи поїздці на море Саша не мала і, економлячи на всьому, що тільки можливо, в ті дні розмірковувала над украденими у держави олігархом Кардашем двома мільярдами доларів дуже часто і неквапливо. Інколи шарилася інтернетом, намагалася зібрати до купи свою уяву про таку величезну суму, збагнути, куди її можна витратити: виявляється, чи не найдорожчу віллу в світі можна придбати всього за 300 мільйонів доларів, ну а за два мільйярди можна відлити собі золоті саркофаги фараонів, накупити купу дорогих автомобілів, обзавестись островами і палацами, словом, як виявилося, не така вже це й проста справа – витратити два мільярди доларів, особливо теоретично…

Зрештою, Саша не витримала – купила малому черевики, начебто і недорого, але так ретельно розрахованого бюджету тепер до кінця відпустки точно не вистачало. Саша подзвонила Івану, попросила вислати сто доларів – виділити з коштів, відкладених на чорний день (існувала у них така недоторканна заначка).

Ранком наступного дня, перед тим, як поїхати до «Ощадбанку» за переказом, Саша разом із малим вирішила прогулятися знайомими місцями і зі здивуванням утнулася носом у великий паркан. Стежка, якою вона стільки разів ходила минулими роками, виявилася перекритою. Правда, в паркані існувала хвірточка, але не було схоже, щоб нею часто користувалися – на ній, наче символ заборони, висів великий накидний замок. Саша відійшла трохи далі від паркана і побачила, що там, углибині, на пагорбі, що тепер також став недоступним, виріс великий будинок із зеленим дахом. Якби вона йшла зараз сама, без сина, то могла б спробувати обійти новобудову і маєток або наплювати на все і перелізти через паркан, але з малим прогулянка мусила закінчитися прямо тут. Ну хто міг дати дозвіл будувати в заповідній зоні?! Яка прикрість!

– Загородили все! Багатії прокляті! Не пройти, не проїхати!

Вона озирнулася. По стежинці йшов чоловік років п’ятдесятип’яти, очевидно, що місцевий. Він вів за кермо велосипед із прив’язаною за раму косою, на багажнику стояв мішок.

– Хто ж це так вдало влаштувався? Тут же заповідна зона! Певне, начальник якийсь? – запитала Саша якомога більш лагідно. Вона знала, що місцеві люблять, коли до них звертаються лагідно. Та й хто не любить?

– Ха! Який там начальник! Депутат місцевий. Шарлатан, як і всі інші депуташки!

– А я думала, якесь київське або московське велике цабе.

– Московські начальники на березі моря будуються. А київські нам не начальники! – заявив чоловік, порівнявшись із Сашею і Філіпом. Від нього пахло свіжоскошеною травою і гірким противним потом. – Тепер обходь навколо три кілометри!