Артур Конан Дойл - Скандал у Богемії

蒑 Tour de force (франц.) – подвиг.

Було це задушливого, похмурого жовтневого дня. Надвечір, проте, повіяло прохолодою.

– А чи не поблукати нам Лондоном, Ватсоне? – запропонував мій приятель.

Сидіти в нашій маленькій вітальні було нестерпно, тому я охоче погодився. Ми блукали години зо три Фліт-стрит і Стрендом, спостерігаючи за калейдоскопом вуличного життя. Бесіда з Голмсом, як завжди дуже наочна та щедра на дотепні зауваження, була захоплююче цікавою.

Ми повернулися на Бейкер-стрит годині о десятій. Біля під’їзду стояв екіпаж.

– Гм! Екіпаж лікаря… – мовив Голмс. – Практикує не так давно, а вже непогано заробляє. Вочевидь, приїхав просити нашої поради! Як добре, що ми повернулися!

Я був достатньо обізнаний із дедуктивним методом Голмса, щоб простежити хід його думок. Варто було йому зазирнути в плетену торбинку, що висіла в екіпажі, освітлена вуличним ліхтарем, як за характером і станом медичних інструментів він миттєво зробив висновок, ким був наш відвідувач. А світло у вікні однієї з наших кімнат на другому поверсі свідчило про те, що цей пізній гість приїхав саме до нас. Мені було цікаво, що саме могло привести мого колегу-медика такої пізньої години, і я пішов за Голмсом у наш кабінет.

Коли ми увійшли, із крісла біля каміна піднявся блідий вузьколиций чоловік із рудуватими бакенбардами. Йому було не більше тридцяти трьох-тридцяти чотирьох років, та на вигляд він був старшим. Судячи з його засмученого обличчя землистого відтінку, життя його не милувало. Як і всі вразливі люди, він був водночас і нервовим, і сором’язливим, а його худа біла рука, якою він, підіймаючись, узявся за камінну дошку, здавалася радше рукою художника, ніж хірурга. Одяг на ньому був неяскравих барв: чорний сюртук, темні штани, кольорова, але скромна краватка.

– Доброго вечора, лікарю, – люб’язно привітався Голмс. – Радий, що вам довелося чекати лише кілька хвилин.

– Ви що, розмовляли з моїм кучером?

– Ні, я визначив це за свічкою, що стоїть на столику. Будь ласка, сідайте та розкажіть, чим можу допомогти.

– Я доктор Персі Тревельян, – повідомив наш гість. – Живу в будинку № 403 на Брук-стрит.

– Це не ви автор монографії про рідкісні нервові хвороби? – перепитав я.

Коли він почув, що я чув про його книжку, бліді щоки порожевіли від задоволення.

– На цю роботу так рідко посилаються, що я вже й зовсім поховав її, – зауважив медик. – Мої видавці казали, що її купують вкрай мляво. А ви самі, здається, також лікар?

– Військовий хірург у відставці.

– Я завжди захоплювався нервовими недугами та хотів би спеціалізуватися на них, але доводиться задовольнятися тим, що є. Втім, містере Шерлок Голмс, це справи не стосується, і я добре розумію, що для вас кожна хвилина має значення. Віднедавна в моєму будинку на Брук-стрит відбуваються дуже дивні речі, а сьогодні ввечері справа набрала таких обертів, що я більше вже не міг чекати й змушений був приїхати до вас, аби просити вашої поради та допомоги.

Шерлок Голмс сів і запалив люльку.

– До ваших послуг, – сказав він. – Розкажіть докладно, що вас стривожило.

– Цілковиті дрібниці, – почав доктор Тревельян, – і мені навіть соромно розповідати про них. Однак вони зму сили мене розгубитися, а остання подія й поготів. Та я краще розповім усе як було, а ви вже самі вирішите, що важливо, а що ні. Доведеться почати з розповіді про мою освіту. Я закінчив Лондонський університет, і не думайте, що співаю собі дифірамби, але мої професори покладали на мене великі сподівання. Після закінчення університету я не покинув дослідницьку роботу й залишився на незначній посаді в клініці при Королівському коледжі. Мені пощастило привернути увагу до своєї роботи про поодинокі випадки каталепсії й урешті-решт отримати премію Брюса Пінкертона, а також медаль за свою монографію про нервові хвороби, тільки-но згадану вашим колегою. Не перебільшуючи, скажу, що на той час мені всі пророкували блискуче майбутнє. У мене була одна перепона: я був бідний. Мене неважко зрозуміти – лікарю-фахівцю, котрий пнеться високо, треба починати свою кар’єру на одній із вулиць, що примикають до Кевендіш-сквер, де орендувати й обставити помешкання коштує шалених грошей. Не кажучи вже про ці витрати, треба ще якось жити впродовж кількох років і при цьому утримувати пристойний екіпаж і коня. Усе це було мені не по кишені, тому я вирішив провадити економне життя та збирати кошти, щоб років через десять можна було зайнятися приватною практикою. І раптом мені допоміг випадок.