Arthur Conan Doyle - Вельможний клієнт

– І коли він прибіг, то побачив, що свічка задмухнута, а горішнє світло запалене. Це дуже дивно.

Беркер знову неабияк збентежився.

– Не бачу в цьому нічого дивного, містере Голмс, – відповів він, помовчавши. – Свічка ж дає недостатньо світла.

Голмс більше ні про що не питав, і Беркер, недовірливо поглянувши на кожного з нас, вийшов.

Інспектор Мак-Дональд послав із Емсом записку для місіс Дуґлас, в якій повідомив, що готовий піднятися в її кімнату. Жінка відказала, що зійде до нас сама. Незабаром у їдальню увійшла струнка вродлива жінка років тридцяти, стримана й врівноважена. Її запитальний погляд перебігав із одного з нас на іншого.

– Ви щось з’ясували? – спитала вона.

У голосі леді звучав радше страх, ніж надія.

– Ми робимо все від нас залежне, місіс Дуґлас, – відповів інспектор.

– Не скупіться на витрати, – заявила вона холодним тоном.

– Ми чули від Сесіла Беркера, що ви ще не були в тій кімнаті, де стався злочин?

– Ні, він стримав мене на сходах і попросив повернутися до себе.

– Ви почули постріл і спустилися вниз?

– Я накинула халат і зійшла вниз.

– Через скільки часу після пострілу ви зустріли на сходах містера Беркера?

– Дуже швидко. Важко помітити, скільки минуло часу в такій ситуації. Він благав мене не заходити туди та запевняв, що я вже нічим не можу зарадити чоловікові. Тоді місіс Еллен, наша економка, відвела мене знову нагору.

– Чи не могли б ви уточнити, скільки часу ваш чоловік перебував унизу, коли ви почули постріл?

– Ні, не можу. Я не чула його кроків. У нього була звичка щоночі обходити будинок.

– Через цю його звичку я й потурбував вас, місіс Дуґлас. Ви познайомилися з вашим чоловіком в Англії?

– Авжеж.

– Містер Дуґлас ніколи не розповідав вам про подію, що сталася в Америці й накликала на нього небезпеку?

Місіс Дуґлас серйозно задумалася, перш ніж відповісти.

– Ні, не розповідав, – відповіла вона нарешті. – Але я завжди відчувала, що якась небезпека йому таки загрожує. Він не бажав розмовляти на цю тему, причому не через відсутність довіри до мене, а через прагнення захистити мене від прикрощів.

– Як же ви тоді здогадалися про ту небезпеку?

На обличчі місіс Дуґлас з’явилася посмішка.

– Хіба може чоловік приховувати щось усе життя, щоб його кохана жінка нічого не запідозрила? Я здогадалася про це за багатьма ознаками, але найголовніше – за його манерою спілкуватися з незнайомцями. Я збагнула, що в нього є могутні вороги й що він вважає, ніби вони натрапили на його слід. Він завжди тримався насторожі, і я нервувала, якщо чоловік повертався додому пізніше, ніж зазвичай.

– Які слова чоловіка надто здивували вас і залишились у вашій пам’яті? – спитав Голмс.

– Долина страху. Такими були слова, які він вжив, відповідаючи якось на мої розпитування про його минуле. «Я був у Долині страху. Я ще й досі з неї не вийшов».

– Ви питали його, що він мав на увазі під Долиною страху?

– Питала, але він тільки сумно хитав головою. «Вже кепсько те, що я побував там. Дай, Боже, щоб її жах ніколи не торкнувся тебе». Це, мабуть, була якась реальна долина, в якій йому довелося жити, де з ним сталося щось страшне. У цьому я впевнена. Більше нічого не можу додати.

– І він не називав жодних імен?

– Ні. Але якось після нещасного випадку на полюванні, років три тому, у нього стався напад. Тоді він безперестанку гнівно повторював ім’я якогось магістра Мак-Ґінті, «володаря душі й тіла». Коли він одужав, я запитала його, хто такий магістр Мак-Ґінті та чиїх душ і тіл він володар. «Слава Богу, не моїх!» – відповів чоловік регочучи. Гадаю, що існує зв’язок між тим Мак-Ґінті та Долиною страху.

– Ще одне запитання, – попросив інспектор Мак-Дональд. – Ви зустрілися з містером Дуґласом у Лондоні, і там він запропонував вам руку і серце. Чи не передував цьому якийсь роман? Чи було щось таємниче у ваших заручинах?

– Роман був. У всіх завжди бувають романи. Але не пригадую нічого таємничого.

– У нього не було суперника?

– Ні, я була вільною.

– Ви знаєте, що його обручку хтось зняв. Вас це не дивує? Можливо, якийсь старовинний ворог і справді вистежив вашого чоловіка, але заради чого була знята обручка?

Я готовий був заприсягтися, що легка усмішка промайнула на її вустах.

– Не можу сказати.

– Гаразд. Більше не будемо вас затримувати. Прийміть наші вибачення за турботу, – піднявся й уклонився інспектор. – Залишилася ще купа нез’ясованих моментів, але ми повернемося до них пізніше.